Читать «Твори. Том 1» онлайн - страница 451

її руки, витягнуті на ковдрі, часом здригалися, судорожно стискувались у поривчастих мимовільних рухах.

Спочатку здавалося, що вона не розмовляє з кимось, а тільки дивиться й розповідає. Слова були безладні й незрозумілі. Вона говорила, що скеля надто висока, щоб з неї стрибнути. Боялася розбитись, а того, хто стояв унизу, простягнувши до неї руки, вона мало знала. Потім заговорила про запахи. Здавалось, намагалася згадати забуті фрази.

— Що може бути ніжніше?.. П’янить, як вино… Вино п’янить думку, а запах п’янить мрію… Разом із запахом вбираєш саму суть, істинну суть речей і світу… милуєшся квітами… деревами, польовими травами… проникаєш у душу старовинних жител, заснулу в старих меблях, килимах, в завісах на вікнах…

Потім обличчя їй скривилося, немов од великої втоми. Вона поволі, важко йшла вгору по схилу й казала комусь:

— Ох, понеси мене ще, прошу тебе, я тут помру! Я не можу далі йти. Понеси мене, як носив тоді над міжгір’ям! Пам’ятаєш?.. Як ти любив мене!

А тоді скрикнула, і в очах її майнув жах. Вона бачила перед собою мертву тварину й благала, щоб її прибрали з дороги, не завдаючи нещасній болю.

Маркіз шепнув зятеві:

— Це про осла, на якого ми натрапили, коли поверталися з Нюжера.

Тепер вона розмовляла з тією мертвою твариною, втішала її, казала, що й сама дуже нещасна, мабуть, ще нещасніша за неї, бо її покинули.

Потім раптом почала заперечувати проти чогось, що від неї вимагали. Кричала:

— О ні! Тільки не це! О, це ти… ти… примушуєш мене тягти цей віз!..

Вона задихалася, немов і справді тягла невидимого воза, плакала, стогнала, щось кричала. Більше, як півгодини, йшла вгору по схилу, з страшними зусиллями тягнучи воза.

А хтось немилосердно бив її, бо вона стогнала:

— Ох, мені боляче! Ти хоч не бшй мене, я сама йтиму… Тільки не бий, благаю тебе… Я робитиму все, що ти захочеш, тільки не бий!..

Згодом її тривожне збудження потроху вщухло, і вона аж до ранку тихо марила. А тоді задрімала і зрештою заснула. Коли прокинулась десь о другій годині дня, у неї ще була гарячка, але свідомість повернулась.

Одначе цілий день голова була важка, думки плутались. Не зразу знаходились потрібні слова, і вона страшенно стомлювалась, відшукуючи їх в пам’яті.

Але, відпочивши за ніч, Христіана остаточно прийшла до тями.

А проте відчувала, що стала іншою, немов ця криза змінила їй душу. Вона менше страждала й більше думала. Страшні недавні події наче відійшли в далеке минуле, і вона бачила їх так ясно, як ніколи раніше. Світло, що сповнює деякі душі в годину страждань, раптом засяяло перед нею, і вона зовсім по-новому побачила життя, людей, речі, весь світ.

І тоді ще гостріше, ніж того вечора, коли вона повернулась з Тазенатського озера, Христіана усвідомила, яка вона самотня. Зрозуміла, що люди тільки проходять поруч у житті, але ніщо не може з’єднати по-справжньому нероздільно дві істоти. Той, кому вона безмежно вірила, зрадив її, і ця зрада відкрила їй, що й інші, всі інші люди будуть для неї тільки байдужими супутниками в цій подорожі, короткій чи довгій, сумній чи веселій, залежно від того, що принесуть прийдешні, невідомі дні. Зрозуміла, що навіть у його обіймах, навіть тоді, коли їй здавалося, що вона злилася з ним, увійшла в нього, коли бачилося, що в них одне тіло і душа, — навіть у ті хвилини вони тільки трохи наблизились одне до одного, доторкнулись тими непроникними оболонками, в які таємнича природа замкнула людей. — Ясно побачила, що ніхто ніколи не міг і не може зламати невидиму перепону, що відокремлює в житті людей одне від одного, як ті зорі на небі.