Читать «Діви ночі» онлайн - страница 60

Я звівся на ліжку з твердою думкою не відмикати. Я вбрав сорочку і спортові штани, все ще не полишаючи цієї здорової думки. Бо те, що я встав, ще не означає, що я готовий приймати гостей. Я чхати хотів на гостей о восьмій ранку. Якби в мене був автомат, я, не відмикаючи дверей, прошив би їх кулями.

Стукіт не припинявся. Таке враження, що ті за дверима цілковито впевнені у моїй присутності. Це вже скидалося на хамство Мені стало цікаво, що за потвора грюкає. І, невдоволено протираючи заспані очі, я пішов відчиняти. Щойно встиг перекрутити ключа, як двері полетіли на мене з таким розмахом, що я ледве зумів відскочити, щоб не дістати в чоло. До хати ввалилося двоє міліціонерів. А з ними — Франьо.

— Це він? — спитав худий лейтенант, киваючи на мене. — Він, — потупив очі Франьо з таким нещасним виглядом, ніби впізнав у мені того, хто повибивав йому вчора ввечері усі зуби. Принаймні голос його звучав саме так, як звучить голос беззубого діда.

Лейтенант махнув мені перед носом якимсь папірцем і сказав:

— Старший лейтенант Претфкльовський! Ордер на обшук!

Я отетерів. Що таке обшук, я уже знав. Було одне діло. Тому якомога ввічливіше поцікавився:

— А де пойняті?

— Пойняті? — усміхнувся лейтенант. — А оце хто? — і показав на Франя.

— А другий? — не здавався я.

— А він і перший, і другий. Приступаємо!

Далі все пішло, як під музику. Хата на очах перетворювалася на несусвітній балаган. Ні, вони нічого не розкидали, вони все старанно ставили на місце. Але чомусь завжди не на те.

— Ви ще забули мені сказати, що шукаєте, — нагадав я, пам’ятаючи, що за законом мав на того ордера хоч одним оком глипнути.

— Що шукаємо? А триста пар джинсів! Ось що!

Я оторопіло дивився на Франя. Та він мав такий пригнічений вигляд, що я одразу зрозумів — з нього нічого не вдасться витягнути.

— У мене нема ніяких джинсів!

— Було б дивно, якби були. Аж за такого йолопа ми тебе не маємо. Давай, дорогенький, вдягайся. Поїдемо, поговоримо. Там ти нам усе викладеш, як на тарілочці.

— О-о, да тут у нього кой-какая літературка імєєтся! — озвався сержант.

— Ану-ну, — не знати чого втішився лейтенант, беручи в руки шостий том дореволюційного Куліша. — Історія України! Те-кс, що ж нам тут підсовують буржуазні націоналісти? О-о, та тут страшні речі!

Ну, все, я пропав! Бідна моя мама! Одного разу пронесло. Годі, щоправда, в ролі націоналістичної літературки виступили дві книги М. Зерова і навіть повість радянського письменника Олеся Лупія «Грань». А цього разу, видно, швах! Зараз у рукописи полізуть джинси шукати.

Лейтенант з якимось задоволенням вичитував крамольні цитати.

— Антисовєтчина! — констатував молодий сержантик, уважно вслухаючись у звучання фраз.