Читать «Діви ночі» онлайн - страница 46

Юрій Павлович Винничук

— Ну, добре, а як же ж український стиль кохання? Як вілія, про яку клієнт пам’ятатиме до смерті?

— А все це існує лише для вибраних клієнтів. Пані Аліна сама вирішує, хто з них заслужив на відвідини «Ружі Раю», а хто лише на те, аби йому поставити градусника.

— Якого ще градусника?

— Так ось — саме те, на чому я спеціалізуюся, і називається «поставити градусника».

— Ага, ну так — ти ж у нас медик… Цікаво тільки дізнатися, чи цей фокус діє так само і на молодих людей.

— Практично він діє на всіх. Є, звичайно, аномальні трафунки, але я їх намагаюся передбачити і волію не ризикувати. У таких випадках, коли клієнт викликає сумнів, його обслуговують за всіма правилами, але це вже робить хтось інший.

— А ти спеціалізуєшся винятково на старперах.

— Який ти здогадливий? Налий мені ще. Дякую.

— Не розумію одного: навіщо пані Аліні потрібні такі динамістки, як ти? — Це ж елементарно: без таких, як я, вона б не дала ради. Клієнтура розростається неймовірно, а кількість дівчат не безмежна. А головне — брак приміщень. Пані Аліна воліє дістати раз на день грубу суму, аніж десять дрібних. Вілія коштує дорого Вікенд — п’ятсот, а одна ніч — двісті, а то й триста.

— Коли я вранці зайшов до вас, то нам якийсь хлопець каву приніс. Хто це? Новий лакей чи родич?

— Що? Родич? Ха-ха-ха! Ну, ти даєш! Це ж Ростик! Коханець пані Аліни.

— Ко-ха-нець?

Я відразу відчув, що мені треба цю вість запити винцем. Інакше її не проковтну.

— А що тут такого? — стинула плечима Дзвінка. — Деколи й старші жінки потребують. Ростик обслуговує не тільки господиню, а й широку клієнтуру — різних підтоптаних панюсь. До речі, заробляє на цій справі не гірше від нас, а то й більше. Старі пані дуже легко захоплюються і вміють віддячити. Вони не такі скупердяї, як мужчини. А крім того, здатні розумно підійти до справи і мирно ділити Ростика на кількох осіб.

— То він живе в пані Аліни?

— Так. Вона його влаштувала в університет, одягла з ніг до голови. Чого йому треба? Все має. Гроші складає на книжку. А приїхав із зацофаного села. Його колеги по гуртожитках кантуються.

Я заплющив очі й уявив собі стару панію, котра підкрадається до мене з палкими обіймами. Уява вималювала щось безформне у вигляді білих драглів із синіми прожилками. Мені стало зрозуміло, що в цьому напрямку я б кар’єри не зробив.

— Невже і цей Ростик ставить градусники?

— О ні, — розсміялася Дзвінка. — Зі старшими панями такі нумери не проходять. Вони ж не втюрюються. Шпачок працює на совість.

— Це в нього таке прізвисько?

— Ні, таке прізвисько мають усі, хто обслуговує старих пань. Наш шпачок працює навіть улітку. Пані Аліна з двома подругами забирають його на море і там культурно відпочивають. — О, то він супермен!

— Ну, що ти?! Звичайний хлопець. Хіба старій жінці багато треба?.. Пані Аліна утримує цілу зграю шпачків. Ти цього не знав? Вона, мабуть, трішки цього соромиться. Але ж у Львові так багато самотніх старих жінок, які потребують розради! А декотрим досить, аби хтось прийшов до них і напився кави, поцілував у щічку, сказав тепле слово, може, квіти подарував… Їм так приємно кимось заопікуватися! Причому ця опіка може тривати досить довго. Я знала випадок, коли старша пані всиновила свого коханця й, оженивши його на панні, залишила в себе мешкати. Що це була за ідилія — слів нема! Кохання утрьох! Звичайно, дружина нічого й не підозрювала. Думала собі — от яка любляча мамця! І пощастило ж мені із свекрухою! Особливо їй подобалося всією сім’єю відвідувати пані Аліну. Відвідини ці відбувалися лише по неділях, коли не було занять. Пані Аліна йшла зі шпачком заварювати каву чи спускалися у підвал по вино, а його вірна дружина з коханою свекрухою сиділи у вітальні на канапі і розглядали журнали мод… Поверталася парочка з помітним рум’янцем на щічках, але молода дружина була особою наївною, аби скласти такі очевидні доданки й отримати суму, яка б шокувала.