Читать «Діви ночі» онлайн - страница 44

Я вивів її в хол, підвів до глобуса і запропонував випити.

— А там є кампарі? — поцікавилася вона.

— Хіба би не було.

Але було там і кампарі. Я наповнив її келих, а собі налив токаю, ми сіли в крісла за густелезним вазоном так, аби нас не було видно.

— Шкода, що я не прихопив якоїсь торбинки, — зітхнув я. — Можна було б одну-дві плящинки зациганити. — Зате я прихопила, — проказала вона таким тоном, наче займалася цією невинною справою усе своє свідоме життя. — Ти зараз подумаєш: от вона яка передбачлива, напевно вже руку набила. Правда?

— Я відразу здогадався, що ти у нас із досвідом.

— А сюди без досвіду не потрапляють. Як тільки ти примудрився, я не знаю.

— А чому ти думаєш, що я не маю досвіду?

— Бо я тебе знаю. Ти ж бував у пані Аліни раніше. Забув, як мене роздягав?

Я враз спалахнув рум’янцем, упізнавши ту саму бльонд-особу. На вигляд вона мала років двадцять, не більше. Обличчя чисте й невинне. Ніщо не свідчило про її професію.

— Ну що ж, тоді вип’ємо за зустріч… З твоїх подруг ніхто мене більше не знає?

— Ні. Можеш не переживати. То яка тебе плящина цікавить?

— Поцупиш для мене?

— Чому відразу поцупиш? Мені подарують. Та ще й не одну.

— Тоді чінзано і шеррі.

— Буде зроблено, мій повелителю! — прощебетала вона, склавши долоні на грудях, як в індійському фільмі. — До речі, мене звати Дзвінкою. Як тебе звати, знаю. Навіть читала твою поему, яку ти подарував пані Аліні… Зараз-зараз, як там… Е-е… «Вічне мигтіння світів попри тебе і намагання пізнати свій… Довкола кружляють дикі вертепи гермафродитів, сексотів, повій»…

— Я зворушений до сліз, що моя поема входить до вашої навчальної програми.

— М-м… Ні, це скоріше позакласне читання. Якщо хочеш знати, я багато читаю.

— Може, ти ще й студентка?

— Уяви собі. Закінчила третій курс медичного інституту.

— Незле. Пані Аліна влаштувала?

— Та вже ж не батьки. Вони в мене скромні вчителі. Але гроші я свої заплатила. — Скільки?

— Тебе й це цікавить?

— Просто я подумав, що ти могла розплатитися і натурою

— Звар’ював! Медінститут — це оранжерея пліток… Краще заплатити законні п’ять тисяч і мати святий спокій.

— А як батьки? Здогадуються, чим. займаєшся?

— Умгу… Але я з ними не живу. Занудили. Думають, що я вже скотилася в саму прірву.

— А ти ще не скотилася?

— Що-о! І це ти мені кажеш? Він, бачите, вивчає життя! А може, і я вивчаю життя? Не подумав? Може, я так само маю талант?

— Невже літературний?

— Щоб ти знав! Я вірші пишу!

— Ого! Повія-поетеса — це вже щось нове… Хоча поет-сутенер теж не хвіст собачий.

— Яке їхало, таке здибало, — розсміялася Дзвінка.

— Але в мене таки досвід жалюгідний. Скажімо, я на такому прийнятті вперше. А ти?

— Я не вперше. Але тут ще ніколи не була, і ніколи не везли мене в такій секретності, наче атомну бомбу… Напевно, доведеться розважати якихось старих пеньків. Не знаєш, кого саме?

— Партійних босів. Кілька клієнтів буде з Києва, один навіть заступник самого Щербицького.

— Ого-го! Ну, аж так високо я ще не злітала. Хочу заступника Щербицького!

— Чому саме його? Хіба тобі не все одно з ким?

— Звичайно, що мені не все одно, кого пошивати в дурні.