Читать «Діви ночі» онлайн - страница 24
Юрій Павлович Винничук
— Ні, але ти точної дати не називав.
— Тепер називаю. Вісімнадцятого з вісьмома хлопцями біля входу в ресторан. Десь так о дев’ятій вечора… Ну, і хай там візьмуть деякі інструменти, чуєш?
Я прощаюся і йду в залу. Зараз тут, як у вулику, бо музика має перерву. На столі у нас три пляшки шампанського і дві горілки. Ясно, поляки вже ставлять.
— О, Коста! — гукає Антек. — Приєднуйся.
Розпашіла Малгося опиняється чомусь біля мене. Порозумілися вони досить хутко: Антек тисне Маріанну, Рисік — Єлену, Малгося їсть мене очима. А коли музиканти починають горлати «Лето, ах лєто», вона хапає мене за руку і силоміць тягне на майданчик. А там, як я й чекав, притуляється так міцно, наче хтось її попередив, що за хвилину по залі прокотиться жахливе цунамі. І дихає важким сопухом просто в ніс, а ліва її рука ніжно гладить мене по спині. Права теж не дрімає, а пересовує мою ліву руку до себе на груди і притискає її таким красномовним жестом, що я вже ніяк не можу вдавати, наче по вуха захоплений танцем, і мушу хоч для годиться скривити рота в усмішці. Під долонею чую щось м’яке і розлізле. Воно бовтається з боку на бік і зволожує мою долоню потом, бо пані Малгося нині без бюстоноша.
Нарешті танець закінчується, але відразу починається другий і, як на лихо, знову з пшитисканєм.
— Коха-а-асю, — умліває Малгося. — Ти так само лишишся?
— Де? — насторожуюсь.
— У готелі, очевидячки. Антек і Рисік запросили дівчат до себе в гості. А я маю окремий покій, і можу тебе теж запросити.
— Не знаю… Маю завтра важливу справу.
— У-у, поганий… Відмовляти дамі?.. Певно, я для тебе застара, так?
— Та ні, що ти… Я… — Коха-асю, так би-м хотіла… Маю для тебе подаруночок… Годинник. Гонконг. З музикою…
Вона зазирає мені в очі й муркоче так, наче б була на двадцять літ молодша. І це по кількох келихах, а що буде далі? Як казали мої дідо: горілка в роті — баба в роботі.
Коли повертаємося за стіл, Малгося злегенька похитується, i це мене сповнює надією. Маріанна і Єлена п’ють дуже мало, зате підбадьорюють партнерів, а ті міри не питають: раз за разом — то горілку, то шампанське хляють.
Тим часом і мені вже відкрилася дорога на панель: рука Малгосі задумливо гладить моє стегно. Заплющую очі і бачу, яке бурхливе майбутнє розкривається переді мною… Бабусі записуються в чергу… У мене свій імпресаріо. Він приймає телефони. А я цілий день тільки те й роблю, що просиджую біля дзеркала, поліруючи нігті та вищипуючи брови і волоски з носа…
Зараз мене знудить. Ця Малгося пре як танк. Скидаю її руку зi стегна, але вона це чомусь розуміє, як звичайне кокетство, і далі белькоче щось невиразне й масне. На щастя, по-польськи. А я не зобов’язаний усе це розуміти, бо я ж прецінь грек.
Ну їх к бісу. На сьогодні досить. Нічого цікавого більше не передбачається. Роблю знак Маріанні, і ми виходимо.
— Ну то що — я піду? Ви вже тут самі якось.
— Яке — піду? А гроші взяти, поки ще лико в’яжуть?
— Ну, добре, зараз візьму і йду.
– І дуже багато втратиш.
— Що саме?
— Залишися, не пошкодуєш.
— Якби до мене ця Мандося не липла.
— А ти з нею зроби те саме, що ми зі своїми — нахляй по саму зав’язку.