Читать «Діви ночі» онлайн - страница 23
Юрій Павлович Винничук
— З тобою один чоловік має перебалакати, — каже Франьо.
— Хто?
— Зараз побачиш. Ходім до бару.
Курдупель підводить мене до високого столика, за яким — хто б ви думали? — сержант міліції. Капець, думаю. Пропав ні за цапову душу.
Але мені підсовують каву, чемно тиснуть руку, і я розумію, що хвилюватися рано. Сержанта звати Миколою, він говорить у ніс, часто робить паузи, мовби чекає, коли я перетравлю його слова.
— Маю до тебе одне діло… Є велика партія джинсів… Розумієш?
Я киваю, хоч і не розумію.
— Дуже велика.
Курдупель за кожним його словом киває. Видно, вони вже цю проблему обговорювали. Навіщо ж я їм здався?.. Ага, у мене ж є цигани. А тут — велика партія джинсів. Лише циганам під силу скоро сплавити таку кількість. Та я мовчу і тільки калатаю ложечкою у каві.
— Візьмешся? — питає міліціонер.
— Як я можу от так ні сіло ні впало щось сказати? Не знаю, ані скільки їх, ані по якій ціні, який сайс.
— Триста штук. Самі «Вранглєри». Сайс тридцятий, тридцять перший і тридцять другий. Найбільш ходові. А ціна божа — сто двадцять.
«Вранглєр» тоді коштував сто вісімдесят. Отже, навар має виносити вісімнадцять тисяч. Страшні гроші. Я відчуваю, як по спині котяться краплинки поту. Здається, я влипаю зараз у небезпечнішу історію, аніж це було досі. Бо що було досі? Я провертав оборудки на двісті-триста карбованців щомісяця.
Цього мені повністю вистачало на моє парубоцьке життя. Я не запорпувався глибше з дуже простої причини — аби не загриміти. Що робити? Відмовитися? Так просто не відмовишся, треба пояснити причину. А яка причина? Що я не той, за кого себе видаю?.. Тут пахне смаленим, і на якого біса я сплутався з тими повіями? Ніколи не думалося, що можу потрапити у таку трясовину — з кожним кроком усе більше загрузаю. І немає дороги назад. А є лиш бездоріжжя, і треба ним іти.
— Ну? — питає Микола.
— Добре. Але по сто десять, — ляпаю просто так.
— Ні, усе розписано. Сто двадцять.
— Шкода.
— Що шкода? Не візьмеш?
— Ні.
— От ти який… — вираз його обличчя похмурніє, і я бачу, як під шкірою забігали жовна.
— Це він жартує, — каже курдупель. — Жартує. Я його знаю. Кокеточка, хе-хе. Ану, відійдемо на хвилинку. Щось тобі скажу.
Бере мене під руку і за два-три кроки шепоче:
— Не будь фраєром, чуєш? Згоджуйся. Ціна — люкс! А це чоловік дуже цінний. Про всі облави на фарців повідомляє, чуєш? Не раз ще згодиться. До речі, у п’ятницю будуть брати «скупку». Можеш своїх попередити.
«Скупка» — скверик за оперним, де тусували фарцівники. Я там теж вирішував свої оборудки, тому подумав, що мати нікого інформатора справді вигідно. Я повертаюся до столика з приязною усмішкою.
— Добре. Згоден.
— О, це інша розмова, — і собі всміхається міліціонер. — Двадцятого будь у сім нуль-нуль вечора з машиною і з грошима на шосе в Брюховичі. Від того місця, де починається ліс, проїдеш кілометр і зупинишся. Відкриєш багажник і чекай. Можеш взяти з собою ще когось одного. Не більше. Я теж буду з товаришем.
— Буде він, буде, — киває Франьо. — Вісімнадцятого я з ним зустрінуся.
— Вісімнадцятого? — перепитую.
— Ти вже забув?