Читать «Момо» онлайн - страница 110

Момо, не тямлячи себе, кинулася повз них до виходу. Аж тоді Сірі пани оговталися і помчали за нею.

- Це ж ота страхітлива мала! - почула дівчинка. - Це Момо!

- Немислимо! - вигукнув хтось другий. - Як вона може рухатись?

- У неї є Квітка-Година! - ревнув третій.

- І вона нею зачинила двері? - запитав четвертий. П'ятий несамовито луснув себе по голові:

- То й ми ж би могли! У нас бо їх є скільки завгодно!

- Було, було! - вереснув шостий. - Але тепер двері зачинені! Є тільки одна можливість: відняти квітку в дівчиська, а то все пропало!

А тим часом Момо вже зникла десь у плетиві переходів. Та Сірі пани, звісно, знали тут усе краще за неї. Момо летіла під землею навмання, інколи просто до рук котромусь із Сірих панів, та щоразу їй щастило вчасно скрутнути вбік…

І Кассіопея по-своєму брала участь у цьому змаганні. Хоч вона чалапкала по світі поволеньки, та зате, завжди знаючи заздалегідь, куди звернуть переслідувачі, щоразу опинялася в них на дорозі, так що Сірі спотикались через неї й падали. Ті, що бігли ззаду, перечіплювалися через передніх і летіли шкереберть. Отак черепаха не раз рятувала Момо від видимої поразки. Звісно, Кассіопея і сама тоді летіла, підкинута ударом ноги, й билася об стіну, а проте й далі робила своє.

В цій гонитві декотрі Сірі пани, знетямлені від жадоби здобути Квітку-Годину, губили свої сигари й один по одному розпливалися в ніщо. Нарешті їх лишилося всього двоє.

Момо знов опинилася в залі з довгим столом. Обидва часокради ганялися за нею кругом столу, але спіймати не могли. Тоді вони розійшлися й погналися за дівчинкою з двох боків. Отепер для Момо не було рятунку. Вона забилась у куток і з жахом дивилася на своїх напасників. Квітку вона притулила до себе. На ній лишилося ще тільки три осяйні пелюстки.

Передній Сірий пан уже простягав до квітки руку, коли задній відіпхнув його.

- Ні! - вереснув він. - Квітка моя! Моя!

Вони почали відштовхувати один одного, і перший вибив другому з рота сигару. Той з примарним зойком обкрутнувся на місці, зробився прозорий і пропав. І тоді останній Сірий пан кинувся до Момо. В кутику його рота ще курився мізерний недопалок.

- Дай сюди квітку! - прохрипів він, а»; недокурок випав йому з рота й покотився десь набік. Сірий кинувся додолу й простяг за ним руку, та не зміг дістати. Він повернув до Момо своє попелясто-сіре обличчя, через силу звівся на ліктях і підняв догори тремтячу руку.

- Будь ласка,- прошепотів він,- будь ласка, дитинко, віддай мені квітку!

Момо, досі ще стоячи в кутку, притисла квітку до себе і, неспроможна вимовити й слова, похитала головою. Останній Сірий пан поволі кивнув, ніби на знак згоди.

- Це добре,- промимрив він,- добре… що тепер… усе… минулося…

Потім і він розтанув.

Момо безсило втупилася очима туди, де він щойно лежав. Але там тепер лазила Кассіопея, на панцері в неї світилися слова:

«ТИ ВІДЧИНИШ ДВЕРІ».

Момо підійшла до дверей, знов доторкнулася до них своєю Квіткою-Годиною, на якій залишилась одна-однісінька, остання пелюсточка, і навстіж відчинила їх.