Читать «Північне сяйво» онлайн - страница 34

Вона уважно дивилася на нього. Куди він хоче її відправити?

— Ти знаєш, що колись тобі необхідно почати вчитися, — продовжував Ректор. — Ми навчили тебе дечого тут, але не як належить і без системи. Наше знання іншого роду. Тобі потрібно навчитися того, чого тебе не можуть навчити старі вчені, особливо зараз, у твоєму віці. Ти була відірвана від цього. Ти не дитина слуг — ми не можемо віддати тебе на всиновлення якійсь міській родині. Вони б піклувалися про тебе, як могли, але тобі потрібне інше. Розумієш, Ліро, я кажу тобі, що частина твого життя, пов'язана з Коледжем Джордана, закінчується.

— Ні, — відповіла вона, — я не хочу кидати Джордан. Мені тут подобається. Я хочу залишитися тут назавжди.

— Коли ти молодий, то думаєш, що все триватиме вічно. На жаль, це не так. Ліро, спливе небагато часу — два чи три роки — і ти станеш молодою жінкою, вже не дитиною. Молодою леді. І повір мені, Коледж Джордана буде здаватися тобі не кращим місцем, щоб жити в ньому.

— Але це мій дім!

— Він був твоїм домом. Але зараз тобі потрібне ще щось.

— Не школа. Я не піду до школи.

— Тобі потрібне жіноче оточення. Жіночий нагляд. Слово жіночий асоціювалося у Ліри лише з жінками-

вченими, і вона мимоволі скривилася. Бути вигнаною з величності Джордана, пишноти й слави освіченості в похмурий цегляний інтернат коледжу на півночі Оксфорда зі старомодними жінками-вченими, які пахли капустою й нафталіном, як ці дві на вечері!

Ректор помітив її вираз обличчя й побачив очі Панте-леймона-тхора, які блиснули червоним.

Він сказав:

— Я мав на увазі місіс Кольтер.

Поступово хутро Пантелеймона змінилося з жорсткого коричневого на м'яке біле. Очі Ліри розширилися.

— Справді?

— Вона знайома з лордом Ізраелем. Твій дядько, звичайно, дуже зацікавлений у твоєму добробуті, і коли місіс Кольтер почула про тебе, вона одразу ж запропонувала допомогу. Містера Кольтера немає, до речі; вона вдова, її чоловік загинув дуже печально наглою смертю кілька років тому. Отож пам'ятай про це, перш ніж щось запитати.

Ліра з нетерпінням кивнула головою і спитала:

— І вона дійсно буде… доглядати за мною?

— Ти цього хочеш?

— Так!

Вона ледве могла всидіти. Ректор посміхнувся. Він всміхався так рідко, що йому явно не вистачало практики, і якби хтось спостерігав (Ліра була не в змозі побачити щось), то сказав би, що це вираз суму.

— Добре, давай краще запросимо її та поговоримо про все, — сказав, він.

Він вийшов з кімнати, а коли за хвилину повернувся з пані Кольтер, Ліра стояла, бо від хвилювання не могла сидіти. Пані Кольтер посміхнулася, а її деймон вишкірив білі зуби в усмішку, схожу на вираз чортика. Коли місіс Кольтер проходила повз Ліру, вона легко торкнулася волосся дівчинки, Ліра відчула потік тепла, який ринув на неї, й почервоніла.

Коли Ректор налив пані Кольтер брантвейну, вона сказала:

— Отже, Ліро, в мене тепер є асистент, чи не так?

— Так, — просто відповіла Ліра. Вона готова була сказати «так» на будь-що.