Читать «Північне сяйво» онлайн - страница 25
Філіп Пуллман
Коли Ліра й Роджер почули його оклик, вони неохоче повернулися й поволоклися до великої затхлої похмурої молитовні. Свічки подекуди миготіли перед святими образами; було чути слабкий віддалений дзенькіт з місця, де стояв орган і відбувався невеличкий ремонт — слуга полірував мідний аналой. Отець Хіст поманив їх, стоячи біля дверей ризниці.
— Де ви були? — запитав він. — Я бачив, що ви заходили сюди декілька разів. Що ви замислили?
Його тон не був звинувачувальним, Голос звучав так, ніби отець щиро цікавився. Його деймон у вигляді ящірки сидів у нього на плечі і час від часу висовував язика.
Ліра відповіла:
— Ми хотіли заглянути в склеп.
— Навіщо?
— Труни… Ми хотіли подивитися на труни.
— Але навіщо?
Вона знизала плечима. Це була її постійна відповідь, коли на неї тиснули.
— А ти, — продовжував отець, поглянувши на Родже-ра. Деймон Роджера від страху завихляв хвостом, щоб умилостивити отця. — Як тебе звати?
— Роджер, отче.
— Якщо ти слуга, де ти працюєш?
— На кухні, отче.
— Ти повинен бути там зараз?
— Так, отче.
— Тоді ти вільний.
Роджер повернувся й побіг. Ліра переступала з ноги на ногу.
— А що до тебе, Ліро, — сказав отець Хіст, — я дуже радий бачити, як ти цікавишся тим, що покоїться в молитовні. Ти щаслива дитина, бо навколо тебе є вся ця історія.
— Гм, — відповіла Ліра.
— Але мене дивує, кого ти обрала в товариші. Ти самотня дитина?
— Ні.
— Ти… Ти сумуєш за товариством інших дітей?
— Ні.
— Я не маю на увазі Роджера з кухні. Я говорю про дітей таких, як ти. Благородних дітей. Ти хотіла б мати таких друзів?
— Ні.
— Але інші дівчата, мабуть…
— Ні.
— Розумієш, ніхто з нас не хоче, щоб ти була позбавлена звичайних дитячих радощів та розваг. Іноді мені здається, що в тебе дуже одиноке життя в компанії старих учених, Ліро. Ти відчуваєш самотність?
— Ні.
Він схрестив пальці на руках, не в змозі придумати чогось, щоб запитати цю вперту дитину.
— Якщо є щось, що тебе турбує, — продовжив він зрештою, — знай, ти можеш прийти і розказати це мені. Сподіваюся, ти завжди відчувала, що можеш це зробити.
— Так, — відповіла вона
— Ти не забуваєш молитися?
— Ні.
— Гарна дівчинка. Добре, біжи собі.
Ледве втримуючись, щоб не зітхнути з полегшенням, вона повернулася й пішла.
Не знайшовши гоблінів під землею, Ліра знову повернулася на вулицю. Тут вона була вдома.
Пізніше, коли вона майже втратила до них цікавість, вони з'явилися в Оксфорді.
Уперше Ліра почула про це, коли зник хлопчик із циганської сім'ї, яку вона знала.
Це приблизно був час кінного ярмарку; канал був переповнений вузькими човнами з торговцями й мандрівниками, набережна Єрихона мерехтіла від блиску збруї, була заповнена цокотом копит та галасом людей, які торгувалися. Ліра завжди любила кінний ярмарок: крім того, що можна було крадькома покататися на сяк-так доглянутому коні, існували найкращі можливості, щоб спровокувати бійку.