Читать «Північне сяйво» онлайн - страница 176

Йорик зупинився на полі бою навпроти Йофура Рек-нісона. Король спустився з підвищення з утрамбованого снігу, і ведмеді стали один проти одного на відстані кількох ярдів.

Ліра стояла так близько до Йорика, що відчувала, як щось калатає у нього всередині, немов машина, яка виробляла могутню анібаричну потужність. Вона коротко торкнулася його шиї під шоломом і сказала:

— Бийся сильно, Йорику, мій любий. Ти — справжній король, а він — ні. Він — ніщо.

Тоді вона відступила.

— Ведмеді! — проричав Йорик Бернісон. Луна відбилася від стін палацу та здійняла птахів з їх гнізд. Він продовжував: — Умови цього бою такі. Якщо Йофур Рекнісон вб'є мене, він стане королем назавжди, без сумнівів та суперечок. Якщо я вб'ю Йофура Рекнісона, то я стану вашим королем. Моїм першим наказом всім вам буде зруйнувати цей палац, цей задушливий будинок-посміховисько з мішури, та скинути золото й мармур у море. Залізо — метал ведмедів. Золото — ні. Йофур Рекнісон забруднив Своль-бард. Я прийшов, щоб очистити його. Йофуре Рекнісон, я викликаю тебе на бій.

Тоді Йофур зробив крок чи два, ледве втримуючись на місці.

— Ведмеді! — заричав він у свою чергу. — Йорик Бернісон прийшов на моє запрошення. Я наказав йому прийти. Це я повинен встановлювати умови цієї бійки, і вони такі: якщо я вб'ю Йорика Бернісона, його тіло буде розірване на шматки і викинуте скельним примарам. Його голову буде виставлено над моїм палацом. Пам'ять про нього буде стерто. Згадувати його ім'я буде страшним злочином…

Він продовжував, а потім кожен із супротивників по черзі заговорив знову. Це був обряд, ритуалу якого точно дотримувались. Ліра дивилася на них обох, таких надзвичайно різних: Йофур — лискучий та могутній, безмірно сильний та здоровий, у розкішних обладунках, гордий та величний, і Йорик — менший, хоч вона ніколи б не сказала, що він виглядав маленьким, у злиденних обладунках, іржавих та пом'ятих. Але обладунки були його душею. Він зробив їх сам, і вони йому пасували. Разом вони були одним цілим. Йофур не був задоволений своїми обладунками — він хотів собі ще одну душу. Він не знав спокою, у той час як Йорик був непохитний.

Вона відчувала, що всі інші ведмеді також їх порівнюють. Але Йофур і Йорик були більше, ніж просто два ведмеді. Вони являли собою два устрої ведмежого життя, два майбуття, дві долі. Йофур почав вести їх в одному напрямі, а Йорик повів би в іншому, одне майбутнє ніколи б не здійснилося, в той час як інше пішло б своєю чергою.

їх ритуальний бій наближався до другої фази, і вони почали невпинно зближатися, хитаючи головами. Всі глядачі не рухалися, але очі кожного вп'ялися в них.

Нарешті воїни зупинилися та завмерли, дивлячись один на одного з різних боків поля бою.

Потім з риком та бризками снігу з-під лап ведмеді водночас кинулися вперед. Ніби два величезних стрімчаки, які балансували на сусідніх скелях, здригнулися від землетрусу і покотилися гірськими схилами, набираючи швидкість, перестрибуючи міжгір'я та ламаючи дерева на тріски, поки не вдарилися один об одного так сильно, що розсипалися на порох і каскад каміння: так два ведмеді зійшлися разом. Дзвін від їх зіткнення луною відбився від стін палацу. Але вони не зламалися, як зламалася б скеля. Вони обидва впали по різні боки, першим підвівся Йорик. Він вигнувся у гнучкому стрибку та зчепився з Йофуром, чиї обладунки пошкодилися через зіткнення і який не міг підвести голову. Йорик одразу ж схопив його за незахищене місце на шиї. Він вчепився в білу шерсть і запустив пазурі під край шолома Йофура та смикнув його вперед.