Читать «Без догмата» онлайн - страница 8

Твір простежує витоки й безпосередні прояви душевного стану, який виходить за межі особистої драми Плошовського. Йдеться про ознаки виродження цілої суспільної верстви, яка самоусунулась від активної участі в житті. «На мені,- вважає герой, — можна вивчати симптоми старечої хвороби нашого століття й культури, тому що ця хвороба набрала в мені типового характеру». Плошовський певен, що подібних до нього людей багато, що «ім’я їм легіон».

Чим же характеризується цей «легіон» в особі одного з типових його представників? Передусім ізольованістю від світу праці. Освіта, яку герой твору здобув, закінчивши університет у Польщі та сільськогосподарську школу в Парижі, не знаходить свого практичного застосування. Накопичене предками багатство усуває необхідність працювати заради шматка хліба. Леон являє собою класичний приклад нероби за традиціями, звичаями, вихованням, покликанням. Духовний аристократизм, який здавна плекався в родині, живиться тепер віяннями епохи, позначеними остаточною кризою позитивістських ідеалів, декадентською втечею від земних справ у герметично ізольований внутрішній світ. Йдеться, по суті, про новітній варіант «зайвих людей».

Плошовськпй весь у полоні питань, на які неспроможний відповісти. Причину власної безпорадності він починає шукати в новітній науці та в матеріалістичній філософії, які, на його думку, керуючись законами діалектики, примушуючи людину шукати й сумніватися, породили скептицизм. Виною обтяжується об’єктивна спрямованість передової філософії нового часу — все піддавати сумнівам: «Цей свій науковий метод, цей скептицизм і критику ти так прищепила моїй душі, що вони стали моєю другою натурою».

Плошовський не вміє й не хоче збагнути позитивної, життєстверджувальної матеріалістичної філософської думки, зате він добре усвідомив ознаки неминучого занепаду, загибелі свого класу, своєї суспільної верстви: «Хвиля, яка змиє нас із поверхні землі, знесе більше, ніж та, що змила світ напудрених перук і жабо».

Свою приреченість, відчуженість Леон Плошовський тяжко переживає, але подолати не в силі. Не знаходить він в довколишньому житті справи, яка б стала для нього життєвою необхідністю, пристрастю, ідеалом. Поміж ним і реальним світом пролягла прірва, яка раз по раз нагадує про себе, яка мучить, бентежить, болить: «Під нами щось відбувається, щось виникає, точиться боротьба за існування, за шматок хліба, йде життя реальне, сповнене клопіткої праці, тваринних потреб, апетитів, пристрастей, щоденних зусиль, — життя, страшенно напружене, метушливе, яке шумить і бушує, наче море, — а ми вічно сидимо собі на якихось терасах, розбалакуємо про мистецтво, літературу, любов, жінок, далекі від того життя, чужі йому…»