Читать «Оповіданняі - Збірка» онлайн - страница 9

Хіба ж міг я написати про Холмса погано! Адже ми з ним — випробувані друзі. Та й для мене, підданого її величності, було б непрощенним виносити на загальний розгляд сторінки літопису Британської імперії, яких слід соромитися: це могло б навіть похитнути підвалини панування над колоніями! Отож, перехилю чарку, й за перо!

Здається, й непогана назва є: «Спілка рудих»!

Ера готівки

Ранок. Як завжди, закукурікав електричний півень, і я розплющила очі. З вітальні чувся незнайомий голос. Я зазирнула крізь нещільно зачинені двері до вітальні: навпроти татка сидів якийсь молодик. Я нашорошила вуха.

— То як? Бажаєте відкрити і в нашому банку рахунок для хабарів?

Із слів гостя я зрозуміла, що то агент якогось банку. Татусь заперечливо похитав головою:

— Але ж я вже маю такий рахунок у банку, через який проводжу свої комерційні справи.

Та банківський службовець наполягав:

— Воно то так, проте насмілюся завважити, що такому фахівцеві з космічної торгівлі, як шановний пан, не завадив би ще один рахунок. Вам, певно, відомо, чим вигідні послуги нашого закладу: ми виконуємо всі операції якнайшвидше. Лише зателефонуєте, й гроші опиняться на вашому рахунку. Та й ми відразу інформуємо своїх клієнтів про надходження. І «Хабарний вісник» щодня розсилаємо!

— Його й інші банки надсилають! — незворушно хитнув головою татко.

— Та що там говорити! Ось погляньте, якщо ви тільки відкриєте рахунок… — На столику між татком і гостем затуркотіла портативна обчислювальна машинка. — Щось подібне…

— Ну-ну, подивимося, що з того вийде, — татусів голос пожвавішав.

Я відразу зрозуміла, що тепер розмова затягнеться. А сьогодні ж татко обіцяв повести мене в космоботанічний сад, та, певно, сподівання марні.

Я перевдяглася й вийшла до вітальні.

— Доброго ранку, тату! Здрастуйте, шановний пане!

І відразу перейшла до справи:

— Татусю, в тебе сьогодні вихідний. То, може, підемо до космоботанічного саду?

— Хіба не бачиш, що я зайнятий? Нехай іншим разом…

Я так і гадала, тому зарюмсала:

— Он як, не хочеш! Ти ж обіцяв…

І заревла голосніше. Татусь сягнув до кишені й простягнув мені золоту монету. Я ще плакала, але сльози капали лише з одного ока. Татко дістав другу монету. Я перестала плакати й посміхнулася:

— Гаразд, але наступного разу неодмінно!

Під туркотіння обчислювальної машинки я подалася до їдальні. Втішена двома монетками, я необачно грюкнула стільцем біля столу й аж злякано зойкнула. Бо, якщо почує мама, то надає ляпанців. А щоб заслужити пробачення, треба віддати монету.

Тож треба трохи стриманіше виявляти свою радість.

Поснідавши, я вирішила йти до школи, бо ж до космоботанічного саду татко мене все одно не поведе.

Та відразу за ворітьми я побачила, що мені не пощастило: там уже чекав малий здирник.

— Гей ти, недолуга! — гукнув він.

Я не вважаю себе за недолугу, але куди дінешся, якщо малий здирник так вітається. Хоч іноді, гадаю, непогано б йому вітатись якось по іншому. Часу в мене обмаль, тож якщо торгуватися, спізнюся до школи. А за спізнення треба віддати вчителеві дві срібні монетки. Тому мовила до малого здирника: