Читать «Оповіданняі - Збірка» онлайн - страница 29
Сін’їті Хосі
Проте юнак був не марнославним, він лише скромно відповів:
— Ет, неістотно, як мене звати. Я зробив те, що зробив би будь-хто. Досить і того, що ви задоволені, а пам’ятати мене нема чого!
Хтось хотів сфотографувати юнака, але той непомітно зник. Навіть казали, що то чарівник, який прийшов зробити добро.
А згодом цей же юнак з’явився в оселі дідуся, який жив самотою, без рідні.
Дідусь увесь вік працював. Молодим заощадив дещицю грошей, та інфляція все знецінила. Тепер наголодь доживав віку й не знав навіть, чи матиме завтра шматок хліба.
— Все життя я мріяв про подорож. Та ба, марні мрії! — зітхав старий.
І саме тоді з’явився юнак.
— Добридень! Ось вам квитки, подорожуйте. І квитанції, що місця в готелях замовлено й оплачено. А це гроші на витрати. Бажаю приємної подорожі!
— Годі тобі кепкувати! Хіба ж незнайомій людині таке дарують?
— Як хочете, але замовлення вже не скасуєш. Самі поміркуйте: весь вік ви чесно працювали, то невже не заслужили такої дрібниці?
Старий розчулився мало не до сліз:
— Коли так, то я справді скористаюся з твоєї доброти. Ні, мабуть, це сон! Тепер я хоч помру спокійно, не жалкуватиму, що чогось не встиг. Та ти ж справжній чародій, хлопче!
— Годі вам! Я звичайнісінька людина. І зробив тільки те, що мав зробити. Тож приємної подорожі!
І перш ніж старий знову почав дякувати, юнак нишком вислизнув за двері.
Потім юнак з’являвся то тут, то там. Приносив гроші в оселі, де хтось загинув від нещасного випадку. Бо колу винуватця не могли знайти, щоб притягти до суду, родина потерпілого опинялась у неабиякій скруті.
Якось він навіть відкупив у іноземця мистецьки твір, що його той намірявся вивезти за океан, повернув до музею й так само непомітно зник. А то дав грошей на відбудову старовинної споруди, яка от-от мала розвалитися. Вділяв тихцем грошей на дитячі садки та притулки для бідних, що їх мали зачиняти через нестачу коштів. І таких прикладів назбиралося чимало.
Люди, яких провідував юнак, щиро дякували йому й гадали, з якої ж він родини.
Певно, багатійський синок. А то й…
Та ніхто нічого до пуття не знав, хоч усі погоджувалися, що то добра людина. Ще б пак, не розтринькує гроші на власні примхи, а роздає людям. Тільки б йому грошей на довше вистачило.
Проте скільки ж їх може бути, тих грошей? Прийшов кінець і юнаковій доброчинності. Перший, хто помітив це, був його керівник, начальник податкової інспекції. Він викликав юнака до себе й суворо запитав:
— Слухай-но, хлопче! Я мав тебе за чесну людину, тому й довірив тобі державні гроші. А ти мене так підвів! Від твоєї розтрати я мало не зомлів. Як це сталося? На що ти пустив гроші?
— Одним словом…
І юнак чесно про все розповів. Начальник страшенно обурився, він загорлав:
— Негіднику! Люди сплачують податки, бо вірять уряду! То як же можна витрачати державні гроші на якісь дурні забаганки!
— Хіба я вчинив кепсько?
— А то ні? Ти просто з глузду з’їхав!
— То виходить, ніби я божевільний, а уряд і державні службовці сповна розуму?..
Та начальник інспекції й не думав потурати юнакові. Треба було якось зам’яти цей скандальний випадок, бо урядовці не люблять вдаватися до суду. Тож, хоч-не-хоч, довелося оголосити юнака душевнохворим і відправити до божевільні.