Читать «Оповіданняі - Збірка» онлайн - страница 28
Сін’їті Хосі
— Це не так. Людство сподівається не допустити ядерну війну чи поліпшити стан суспільства…
— І не більше. Але ж як це зробити на ділі, людство не мислить. Я ж не спаситель — яким має стати суспільство, вирішувати вам.
— Людство молилось, сподіваючись на прихід спасителя.
— Так, людство вибирає принагідну мету, і думки щодо неї дедалі зближуються. Я тут, бо повинен зробити свій внесок.
— Ось як? У вас така місія?
— Було багато сумнівів щодо моєї функції. І найпотрібнішою стала справа, пов’язана з майбутнім, — стримання росту населення та підвищення морального рівня. Реалізація цих двох завдань призведе до значного зменшення хибних вчинків, що спричиняють війни.
— Оце так план!
— Його впровадження вже почалось. Я цього не робив, якби люди про це не мислили. Тож я тут.
— Чудово, якщо справа добра. А що саме ви маєте робити?
— Існує середній рівень моральності, і люди поділяються на тих, чия моральність вище цього рівня, і тих, чия нижче. Так от, якщо позбавлятися від цих останніх, суспільство поліпшуватиметься. Цим також вирішується і проблема населення. Якщо пригадати концепцію ковчега Ноя чи Страшного суду, то підхід виявиться не дуже новим, правда?
— І як насправді це має відбуватися?
Прибулець відчепив від пояса якийсь предмет.
— Лазер. Достатньо націлити і натиснути на гачок. Якщо моральність нижче середнього рівня, людина зникає безслідно, якщо ні, то забуває про зустріч зі мною і спокійно вертається додому. Дуже просто.
Перекладено за виданням: Shiniti Hoshi. Goiraino ken. — Japan, w: st=«on» Tokyo: Shinkyoshya,
Таємничий юнак
Міський краєвид. Купчаться один до одного будинки, а де їх немає, без упину сновигають машини. Тож дітям, які тут живуть, ніде навіть погратися. Їм тільки й лишається, що сидіти біля телевізорів, кожне в тісній кімнатці, куди чи й заглядає сонце.
І от у такому місці з’явився юнак. Скромно вдягнений, чемний, пристойний.
Зазирнув із вулиці у вікно й спитав хлопчака:
— Хіба вам ніде гратися?
— Та ніде. Ми ніколи ні в квача, ні в піжмурки не грали, ні через скакалку не стрибали.
— Шкода. Непогано було б для вас розбити тут садок.
— Наші батьки теж так гадають. Навіть ходили до міської управи, та ба! Земля дорога, а звідки ж грошей узяти!
— Ну що ж, тоді візьмуся я!
— Та невже? Ото всі зрадіють! А я гадав, що таке лише в казках по телевізору трапляється.
— Сам побачиш!
Юнак не підманув. Добув десь грошей, придбав ділянку, обсадив її деревцями.
Поробив гойдалки, пісочниці, і то такі, щоб дітлахам було безпечно. Тоді сказав малюкам, що збіглися звідусіль:
— Тепер це ваше! Можете гратися, скільки душа забажає.
— Оце здорово!
Дітлахи радісно кричали, стрибали та гасали на сонечку. Не могли надякуватись і їхні батьки:
— Ото добру справу ви зробили! То скажіть хоч, як вас звати. Ми назвемо садок вашим іменем, щоб пам’ятати довіку.
Проте юнак був не марнославним, він лише скромно відповів: