Читать «Оповіданняі - Збірка» онлайн - страница 18

Тут вже і мені терпець урвався. Що значить «одну»! Якщо можна одну, то можна й дві, й три, а тоді що — дозволити, щоб громадська думка збочила до війни?

Тоді думки про війну поширюватимуться, а це вдячний ґрунт для розв’язування війни. Бо коли є ґрунт, початок війни — це вже тільки питання часу. Єдина запорука миру — зробити так, щоб у греблі не було шпаринки навіть для мурашки! Навіть мене казять людці, що цього не розуміють. Тож і хльоснув кожного шмаркача разів по п’ять.

У нас налічується десять ступенів тортур. Та до останнього майже не доходить. Юнаки ж розв’язали язики вже на третьому ступені. Шмаркачі! Дізнавшися, звідки у них вирізка зі старої газети, я негайно надіслав туди своїх хлопців.

Я склав протокол і телетайпом передав його до Трибуналу миру. Вирок, запевне, винесуть за кілька днів. Але який саме, це вже нас не обходить.

Завтра, певно, до нашого відділка доставлять іще кількох злочинців, яких засуджено до ганебної смерті. Їх прикують до стовпів на площі. А тоді місцеве телебачення покаже передачу: «Смерть ворогам людства!»

У середньовіччі іноді влаштовували «полювання на відьом» чи щось подібне, коли люди всією громадою, несамовито, кидалися переслідувати відьом. Подейкують також, нібито колись після телереклами до крамниць збігалися юрби жінок. Так от, зараз техніка агітації, спроможна керувати людською психікою, зробила відчутний поступ.

Після такої телепередачі ноги наче самі несли людей на площу; рукам, що тримали нагаї, додавала сили навіяна передачею ненависть. У звичайному випадку таке годі схвалювати. Адже змушують не мислити, не розмірковувати багато, а робити те, що заманулося комусь.

Та в цьому випадку все інакше. Це ж бо вороги миру. З ними не можна по-людському. Їх треба лише щосили шмагати. Щоб кожен удар нагая вибивав з людських голів і душ самі думки про війну.

Коли я впорав свої звичайні справи, була вже друга по обіді. Я попросив свого заступника:

— Побудь тут замість мене. А я гляну, як там справи в таємній бібліотеці.

Цей морочливий заклад розміщувався в моєму районі. Я не мусив його перевіряти, але й полишити напризволяще не міг. Адже там ще стільки необробленої літератури!

Я попростував туди. Бібліотека посилено охоронялась, але мене, звісно, пропустили. Та й із завідуючим я разом вчився у спецшколі. Тож залаштувати все було неважко. Я поцікавився:

— Сьогодні ми заарештували двох молодиків, що мали копію з старої газети. Ми з’ясовуємо, звідки вона взялася. Як гадаєш, чи не з твоєї бібліотеки часом?

— Дурниці! Якби звідси вийшла бодай сторінка, я б наклав головою. Не жартуй так!

Я заспокоївся. Так, мабуть, і є. Але краще зайвий раз запитати. Воно не завадить. Я перевів розмову на інше:

— Як іде обробка?

— Роботи сила-силенна! Адже треба переглядати всі книжки, що виходять, та й старі якхутчій обробляти. Хлопці в мене працьовиті, та все ж не встигаємо. Ми гадали, що з історією науки впораємося швидко, а воно, бач, що виходить…

У великій кімнаті тиснулися один до одного столи, за якими найкращі працівники таємної бібліотеки перевіювали історію науки.