Читать «Оповіданняі - Збірка» онлайн - страница 16

Прикутий до сусіднього стовпа старий плюнув у мене. Хоч так він, позбавлений голосу, виказував мені своє презирство.

Але я спритно ухилився від плювка. Бо хіба можливо, щоб хтось забруднив мою білосніжну форму! Натреновані рефлекси не дали, щоб дійшло до такого.

Я натиснув кнопку на держаку нагая й хльоснув старого. Тепер удар супроводжувався й електричним розрядом. Старий, вже добряче ослаблий, аж сіпнувся. А мені раптом згадався шкільний дослід, коли до жаб’ячої лапки ми підводили електричний струм.

— Здається, цього вже завтра вранці можна доставляти до нашого підвалу.

— Слухаюсь!.. — жваво відгукнувся один з моїх хлопців.

Ми пішли з площі, а позаду все хльоскали нагаї: перехожі знічев’я шмагали злочинців.

Проте зойків не чулося. Ані пари з вуст вони вичавити не могли. Якби цим людцям ще й говорити, то вони б і перед смертю вигукували свої небезпечні гасла.

Ми повернулися у відділок, і мій заступник доповів:

— За вашої відсутності надійшов донос. Зараз ним займається черговий по доносах.

Завдяки доносам ми викривали чимало злочинців. Система доносів у особливий загін поліції була поставлена на широку ногу. Ми мали ще й власну мережу інформаторів. Дехто доносив на своїх друзів, аби мати винагороду. Та більшість допомагала щиросердно, з власної волі. Це ж бо задля загальнолюдського добра, заради миру в усьому світі.

Теркотання обчислювальної машини вщухло, і черговий по доносах доповів:

— На цих суб’єктів у нас вже назбиралося чимало записів та іншого матеріалу. Вони вкрай підозрілі!

— Он як! Група захвату, на виїзд! Чинитимуть опір, стріляти без попередження! Їдуть п’ятеро! Один нехай прихопить портативну телекамеру. Я звідси спостерігатиму й даватиму вказівки!

— Слухаюсь!..

П’ятеро моїх хлопців у цивільному помчали брати злочинців.

Я уважно спостерігав їхні дії за телеекраном на стіні. Мешкали злочинці на тридцять сьомому поверсі хмарочосу. Група захвату підійшла до потрібної квартири, один із моїх хлопців випалив замок тепловим випромінювачем і обережно відчинив двері. Наш загін поліції мав виняткове право заходити до приватного житла без ордеру на арешт.

— Ні з місця! Особлива поліція! Якщо ворухнетеся — стріляю! — вигукнув один з моїх хлопців.

У кімнаті було двоє юнаків років сімнадцяти. На слова «особлива поліція», обидва пополотніли й затремтіли. Здавалося, вони от-от кинуться до столу шматувати папери, та жоден не ворухнув бодай пальцем. Розуміли, що можуть накласти головами за це.

Мої хлопці підійшли до столу з паперами. Один із них націлив на них телекамеру, щоб я міг їх бачити. Так, наявний злочин в присутності поліції!

Вирізка з якоїсь допотопної газети, точніше, копія з неї. Досить блякла, чи не тому, що і її копіювали. Проте на фотографії все можна розрізнити.

Чоловік у сталевому шоломі натискає на спусковий гачок гвинтівки. На іншому плані вибухи снарядів вивергають землю. Бридка фотографія.

— Паскудство! Це ж знімок «ві»! — промимрив я. Далі навіть я не наважився вимовити. Бо цього слова жодна нормальна людина вголос не промовить.

Я передав своїм хлопцям по радіо: