Читать «Таємні шефи (повість). Шкільні історії (оповідання).» онлайн - страница 7
Яан Яанович Раннап
— Я розумію, чому ви так вчинили. Вам захотілося якнайшвидше завоювати довір'я малюків. Але поспішати в такій справі не можна.
Ми і самі розуміли, що авторитет швидко не здобудеш. Треба діяти поступово, а головне, продумано. Ми полегшено зітхнули, і я запропонував Іраїді Кіндратівні:
— А що як повести жовтенят на екскурсію в зоопарк?
— До екскурсії ми прочитаємо про всіх диких тварин і вразимо жовтенят знаннями,— підтримав мене Павлик.
— Непогано придумали,— усміхнулась вчителька. Але як тільки Іраїда Кіндратівна нас відпустила, я сказав Павликові:
— Ми б уже сьогодні завоювали авторитет, якби Іраїда довше затрималася в роздягальні.
Павлик, як завжди, зі мною не погодився:
— Боюся, що сьогодні ми діяли не зовсім правильно,— замислено мовив він.
Показова екскурсія
Два вечори просиділи ми з Павликом у шкільній бібліотеці за читанням праць відомого дослідника диких тварин Брема. Павлик вивчав хижих і декоративних птахів, а я — звірів.
У неділю я прийшов до школи раніше, ніж ми домовились. Але там уже були Павлик, вухатий снайпер Вадик і худенька, довгонога Світланка з якимось кучерявим карапузом.
— Ось, помилуйся,— кивнув у бік карапуза Павлик,— братика з собою привела. Навіть не розуміє, що в нас не розважальна прогулянка, а пізнавальний збір-екскурсія.
— Не піду без Антона! — тупнула ногою Світланка і заплакала.
Антон теж відразу ж насупився і підтримав її гучним ревінням. Павлик розгубився.
— Уявляєш, що буде, коли вони всі почнуть приводити на збори молодших братів і сестер!
— Не бійтеся,— сказав нам вухатий Вадим,— я не приведу. В мене їх нема.
— Гаразд, візьмемо Антона. Може, його нема з ким залишити,— примирливо сказав я і відвів Павлика в бік: — Не гарчи на них, а то ми не зуміємо завоювати авторитет!
Павлик тяжко зітхнув і сказав Світланці:
— Нехай іде, але щоб це було востаннє.
Антон миттю перестав плакати і смикнув сестру за рукав:
— Вони мене беруть, можеш не ревіти.
Світланка витерла сльози і вдячно глянула на мене.
Поки ми розв'язували цей конфлікт, підійшли руденька Оля і щуплявенький Бориско: так звали хлопчика, котрий під час першої нашої зустрічі з жовтенятами зображав ворожого кулеметника. Бориско і Оля були вдягнуті по-святковому. Він — у чорному новому костюмчику, а вона — в теплому платтячку темно-синього кольору, з блакитними стрічками в кісках. Останнім приплентався Гоша. На ходу він дожовував пиріжок.
— Дисципліна у тебе кульгає,— зауважив йому Павлик і показав на шкільний годинник: на ньому було п'ять хвилин по дванадцятій.
Гоша задер голову, щоб подивитися, котра година, і похлинувся. Жовтенята почали гамселити його по спині. Очевидно, вони вже не вперше допомагали так Гоші: налетіли на нього не змовляючись. Нарешті червоний від натуги Гоша перестав кашляти, і Павлик скомандував:
— Ходімо!
Від нас до зоопарку всього два провулки. Ми пройшли їх, можна сказати, без пригод. Тільки на одному з поворотів Антон сховався від сестри в телефонну будку. Але Павлик відразу ж витяг його звідти і наказав Світланці:
— Тримай за руку, бо відправлю додому обох!