Читать «Таємні шефи (повість). Шкільні історії (оповідання).» онлайн - страница 64

— Що з вами?

— Ну і портрет!

Ми мовчки кивнули і відійшли до вікна.

— Все — це кінець,— тяжко зітхнувши, мовив Павлик.

— Так...— підтвердив я і приголомшено вп'явся у вікно. Там, на шкільному дворі, стояла старша вожата, оточена нашими жовтенятами, і Яша з Костею.

Я штовхнув Павлика в бік. Він глянув у вікно і сказав підупалим голосом: 

— Ось вона, година розплати!..

...А далі, як нам трохи пізніше стало відомо від наших жовтенят, сталося ось що.

Зібравши нашу зірочку, вожата запитала, показуючи на Костю й Яшу:

— Ваші вожаті ці п'ятикласники?

— Ні, не ці! — хором відповіли жовтенята.

— Хто ж тоді з вами будував тераріум і взагалі зустрічався? — знову запитала вона.

— Тераріум з нами будували Костя і Яша,— відповіли їй жовтенята, пам'ятаючи наш наказ.

— Отже, ви все-таки будували з ними тераріум? — обернулася вожата до п'ятикласників.

— Ні, ми не будували,— призналися Костя і Яша,— ми записалися в гурток «Юний технік» і ходили туди.

— Навіщо тоді жовтенята мене обманюють? — сказала вожата Яші і Кості.

— Не знаємо! — знизали вони плечима.

— Ми не обманюємо,— закричали жовтенята,— наші Костя і Яша інші!

— Покажіть їх мені,— зажадала вожата, і жовтенята привели їх до нас.

— Ось наші Костя і Яша,— показали на нас жовтенята.

— Вони... Костя і Яша? — здивувалася вожата.

— Так, вони,— підтвердили жовтенята,— але тільки тимчасово.

І тут я сказав:

— Операція «МП» завершена. І ви, діти, можете знову називати нас справжніми іменами.

— Тоді це Павлик і Петрик, — сказав вдоволений Гоша.

— Яку ще операцію ви проводили? — суворо запитала вожата.

— Ми розмінували в парку дитячий майданчик,— сказав їй Вадик.— Він була запорохований.

— Що година, то й новий клопіт! — зблідла вожата. — Розкажіть усе, що ви робили.

— Можна, я розповім? — вихопився Гоша. Однак він розповів тільки про те, як ми з Павликом переконали його маму дозволити тримати цуценя. Очевидно, Гоша вважав це найголовнішим. Тоді Світланка і Вадик додали про наш тераріум і повідомили, що всі вони тепер помічники «Синього хреста». Світланка ще пригадала, як ми ходили до господарки Буяна, рятуючи її братика від сорока уколів. Тут і Бориско не побоявся розповісти, як я і Павлик відвели від нього гнів старої сусідки, чия кішка мало не з'їла дрозденя. Після цього жовтенята заговорили всі разом, намагаючись з усіма подробицями розповісти вожатій, як ми розмінували в парку дитячий майданчик і вивели на чисту воду старшокласника Женьку.

— Він навіть слово нам дав, що більше ніколи не буде так чинити,— завершила розповідь Оля.

Вожата дивувалася дедалі більше, а коли почула від жовтенят про нашу дружбу з її дядьком, то вигукнула:

— Я повинна негайно з ним поговорити!— І вона пішла до Степана Григоровича.

А ми поспішили в клас, бо перерва закінчилася і пролунав дзвінок.

Про що розмовляла вожата зі Степаном Григоровичем, залишилося невідомим: адже при цій розмові ніхто з нас не був.