Читать «Острів загиблих кораблів» онлайн - страница 25
Олександр Бєляєв
Та раптом Гатлінг, зібравшися на силі, накинувся на Слейтона і завдав йому такого удару в щелепу, що Слейтон, закинувши голову, звалився на підлогу. Проте, насилу звівшись, він став відступати, задкуючи, до борту корабля, намагаючись виграти кілька секунд, щоб відсапатися і знову перейти в наступ. Але Гатлінг, як маніяк, з божевільним, широко розкритим правим оком, притиснув його до борту і тут завдав такого жахливого удару в перенісся, що Слейтон, мотнувши в повітрі ногами, полетів за борт.
Крики жаху та захоплення, глузливі вигуки, регіт, аплодисменти — все змішалося в дикій какофонії.
«Слейтоністи» спішно виловлювали із зелених водоростей своє повержене божество…
Коли він з’явився на палубі, новий вибух криків і сміху зустрів його. Весь мокрий, обплутаний водоростями, він був схожий на утопленика, що пробув понад добу у воді. Обличчя його опухло й було скривавлене. Незважаючи на це, Слейтон прагнув зберегти гідність.
Хитаючись, він підійшов до Гатлінга і простягнув йому руку.
— Ви перемогли! Вона ваша!
Відповідь Гатлінга здивувала всіх присутніх.
— Ні, вона не моя. Я абсолютно не бажаю нав’язувати себе насильно і робитися її чоловіком тільки тому, що вдало вцілив у ваше перенісся!
Натовп затих, вичікуючи, що буде далі. Слейтон почервонів.
— Біс візьми! Чи кінчиться це коли-небудь? Досить! Міс Кінгман! Як губернатор острова, я пропоную вам зробити вибір негайно, або я накажу кинути жереб!
— Жереб! Жереб!.. — закричав натовп.
Міс Кінгман здригнулася, нетвердо підійшла до Гатлінга і подала йому руку.
— Нарешті, — з кислою усмішкою сказав Слейтон і підійшов привітати її.
— Міс Кінгман, — шепнув їй на вухо Гатлінг, — ви абсолютно вільні, і я не маю на вас жодних прав. Я не смію думати, що ви з’єднали свою долю з долею… злочинця, — ще тихіше додав він.
Частина третя
І. ЗМОВА
— Прокляті дошки, як вони риплять! Не оступіться, містере Гатлінгу! Дайте мені вашу руку. Я знаю дорогу як свої п’ять пальців. Адже два десятки років броджу я «вулицями» цього острова. Як біжить час!.. Двадцять років!
І Гатлінг почув, як Терніп тяжко зітхнув.
Була глуха ніч. Зірок не було видно. Другу добу весь острів затягнуто суцільною завісою туману.
Чути було, як у воді плескалася риба, іноді хтось ніби зітхав. Десь глибоко в трюмі скрібся щур у пошуках зерна. Подорожні повільно, навпомацки, пробиралися вперед. Час від часу долинав якийсь стогін: «куу-ва», «куу-ва», що віддалено нагадував крик пугача.
— Що це? — тривожно запитав Гатлінг.
Терніп знову тяжко зітхнув.
— Біс його знає що! Ніхто не знає, хто це плаче і стогне ночами. Наші говорять, що це душі загиблих ходять у мороці і стогнуть. Я не вірю цій нісенітниці. А інші запевняють, що це якась морська тварина, яка водиться в тутешніх місцях.