Читать «Голова професора Доуеля» онлайн - страница 43

— Трапилось таке, що… я не знаю, як вам і сказати… Я грав із учорашнього дня до другої години ночі. Вигравав і програвав поперемінно. Коли раптом я побачив жінку, і один жест її вразив мене так, що я кинув гру і пішов за нею до ресторану. Я сів за столик і замовив чашечку чорної мінної кави. Кава мені завжди допомагає, коли нерви занадто розгуляються… Незнайомка сиділа за сусіднім столиком. З нею був молодик, пристойно вдягнутий, але такий, що не викликає особливої довіри, і досить-таки вульгарна руда жінка. Мої сусіди пили вино і весело розмовляли. Незнайомка в сірому почала співати шансонетку. В неї виявився писклявий голос доволі неприємного тембру. Але несподівано вона взяла кілька низьких грудних нот… — Ларе стиснув голову. — Доуелю! То був голос Анжеліки Гай. Я з тисячі голосів упізнав би його.

«Бідолаха! До чого він дійшов», — подумав Доуель і, лагідно поклавши руку на плече друга, сказав:

— Вам привиділося, Ларе. Опануйте себе. Випадкова схожість…

— Ні, ні! Запевняю вас, — гаряче заперечив Ларе. — Я почав уважно приглядатися до співачки. Вона досить вродлива, чіткий профіль і милі грайливі очі. Але її постать, її тіло! Доуелю, хай чортяки роздеруть мене зубами, коли фігура співачки не схожа, мов дві краплі води, на фігуру Анжеліки Гай.

— От що, Ларе, випийте брому, прийміть холодний душ і лягайте спати. Завтра, точніше, сьогодні, коли ви прокинетесь…

Ларе докірливо подивився на Доуеля.

— Ви гадаєте, я збожеволів?.. Не спішіть робити остаточні висновки. Вислухайте мене до кінця. Це ще не все. Коли співачка проспівала свою пісеньку, вона зробила кистю руки ось такий жест. Це улюблений жест Анжеліки, жест цілком індивідуальний, неповторний.

— Але що ж ви хочете сказати? Не думаєте ж ви, що невідома співачка володіє тілом Анжеліки?

Ларе потер чоло.

— Не знаю, від цього, справді, можна збожеволіти… Але слухайте далі. На шиї співачка носить химерне кольє, точніше, навіть не кольє, а цілий приставний комірець, прикрашений дрібними перлами, завширшки принаймні чотири сантиметри. А на її грудях досить широкий виріз. Виріз відкриває на плечі родимку — родимку Анжеліки Гай. Кольє здається бинтом. Вище кольє — невідома мені голова жінки, нижче — знайоме, яке я вивчив до найдрібніших деталей, ліній і форм тіло Анжеліки Гай. Не забувайте, адже я художник, Доуелю. Я вмію запам’ятовувати неповторні лінії та індивідуальні особливості людського тіла… Я зробив стільки начерків та ескізів з Анжеліки, стільки написав її портретів, що не можу помилитися.

— Ні, це неможливо! — вигукнув Доуель. — Адже Анжеліка за…

— Загинула? В тому-то й річ, що це нікому не відомо. Вона сама чи її труп безслідно зник. І ось тепер…

— Ви зустріли воскреслий труп Анжеліки?

— О-о!.. — Ларе застогнав. — Я думав саме про це.

Доуель підвівся і закрокував по кімнаті. Певне, сьогодні вже не пощастить заснути.

— Будемо міркувати розважливо, — сказав він. — Ви кажете, що ваша невідома співачка має ніби два голоси: один свій, більш ніж посередній, І другий — Анжеліки Гай?

— Низький регістр — її неповторне контральто, — відповів Ларе, ствердно кивнувши головою.