Читать «Голова професора Доуеля» онлайн - страница 42

Ось товстун комерсант із блідим обличчям простягає гроші тремтячими пухкими веснянкуватими руками, вкритими рудуватим пушком. Він дихає важко, мов астматик. Очі його напружено стежать за рухливою кулькою. Ларе безпомилково вгадує, що товстун уже чимало програв і тепер ставить останні гроші, сподіваючись відігратися. А коли ні — цей вайлуватий чоловік, можливо, подасться на алею самогубців, і там відбудуться останні розрахунки з життям…

За товстуном стоїть бідно одягнений голений стариган зі скуйовдженим сивим чубом і маніакальними очима. В руках у нього записник і олівець. Він записує виграші та вихідні номери, робить якісь підрахунки… Він давно вже програв усе своє майно і зробився рабом рулетки. Адміністрація грального дому видає йому невелику щомісячну допомогу — на життя і на гру: своєрідна реклама. Тепер він будує свою «теорію імовірності», вивчає капризну вдачу фортуни. Коли він помиляється у своїх припущеннях, то сердито стукає олівцем по записнику, підскакує на одній нозі, щось бубонить і знову заглиблюється в підрахунки. Коли ж припущення виправдуються, обличчя його сяє, і він повертає голову до сусідів, ніби кажучи: от бачите, нарешті мені таки пощастило відкрити закони випадковості.

Два лакеї вводять під руки і садовлять у крісло біля стола стару в чорній шовковій сукні, з діамантовим намистом на зморшкуватій шиї. Обличчя її набілено так, що вже не може збліднути. Забачивши таємничу кульку, яка розподіляє горе і радість, в її запалих очах спалахує вогонь пожадливості й тонкі пальці, унизані перснями, починають тремтіти.

Молода, вродлива, струнка жінка, вбрана в елегантний темно-зелений костюм, проходячи повз стіл, кидає недбалим рухом банкноту в тисячу франків, програє, безжурно посміхається і проходить до іншої кімнати.

Ларе поставив на червоне сто франків і виграв.

«Я сьогодні повинен «виграти», — подумав він, ставлячи тисячу, — і програв. Ларе був упевнений, що врешті-решт він виграє. Його вже охопив азарт.

До столу рулетки підійшло троє: чоловік, високий і ставний, з дуже блідим обличчям, І дві жінки. Одна руда, а друга в сірому костюмі. Мимохіть поглянувши на неї, Ларе відчув якусь тривогу. Ще не розуміючи, що його хвилює, художник почав стежити за жінкою в сірому і був вражений одним жестом правої руки, який зробила вона. «Щось знайоме! О, такий жест робила Анжеліка Гай!» Ця думка так спантеличила його, що він уже не міг грати. А коли троє невідомих, сміючись, відійшли нарешті від рулетки, Ларе, забувши взяти зі столу виграні гроші, подався назирці за ними.

О четвертій ранку хтось сильно постукав у двері Артура Доуеля. Сердито накинувши на себе халат, Доуель відчинив.

До кімнати нетвердою ходою зайшов Ларе і, стомлено опустившись у крісло, мовив:

— Я, здається, божеволію.

— Що трапилось, друже? — вигукнув Доуель.