Читать «З поляками проти Вкраїни» онлайн - страница 10

Повернувся Омелянович — Павленко вдвох з польським генералом Краєвським, що приїхав подивишся на нас. А до того ми вже вспіли власною кров'ю „зміцнити братерську спілку", як говорив Краєвський, бо на фронті відбував бої і нам довелося боронити хоч і не зовсім нашу землю: у Могильові сидів польський комендант, без дозволу якого ми не сміли нічого робити в свойому — ж тилі. Краввському була влаштована парада. Він таки справді захопився, а особливо нашою кіннотою, — поза всім загартовані були козаки. Обіцяв надіслати одяг, зброю, амуніцію, — все, тільки воюй!

Ом. — Павленко зовсім „обробили" поляки та петлюрині міністри. Він понашивав собі „генеральські" відзнаки і з отамана перевернувся на генерала. Ще черев тиждень дійсно привезли трохи одіжи та взуття, але все воно було вже поношене, потерте; поляки новеньке собі повибирали. Вся та стара одіж та взуття дісталися полякам від колишньої Австрійської Армії. Частина вояків повбиралася в „союзну" уніформу, а на комірах з'явилися ріжні відзнаки, що нагадували про можновладність їхнього власника. Розуміетьеі, що ні приїзд Краевського ні „генералізація" Ом. — Павленка та инших, ні прибуття недоношеного хвантя не задовольняли мене. Тут конче треба пригадати, що поляки не поспішали надсилати нам набоїв, певно вважаючи нашу кров не дуже коштовною, бо останньою доводилося компенсувати недостачу амуніції.

Мене цікавили мотиви утворений союзу с поляками та перспективи того союзу. Бо самотужки ніяк не міг дійти я до висновку доцільности тієї спілки.

Я вирушив на авто до Винниці. Проїзжаючи через ст. Рахни бачив польську дивізійну автобазу та авіазагін. Всі машини були новенькі — гарні. Останнє слово було до послуг нових „визволителів" України. А проти них стояла Червона Армія, звязуючи порвані телеграфні дроти та покладаючи надію на „штик молодецький", бо в неї раз-у-раз не вистарчало набоїв. Проте настрій у поляків змінивсь на гірше. Вони ще намагалися амбітно дерти носа до гори, але в очах можна було вже помітити непевність у собі. Часом жовніри попросту лаялися: „Дідько нас припер сюди. Тут кожен хлоп тебе може застрілити". Вони вже відчули, що наш сільський дядько не дуже приязно ставиться до „визволителі" і боялися, що він почне „дякувати", як дякував у свій час німецьким генералам. До того-ж вони знали, що їхні „перемоги" на Україні було куплено ціною спровоковання Галицької Армії, яка відчинила їм фронт.