Читать «Волинь» онлайн - страница 636

Володько залишив свою сосну.

— Так, — сказав він. — Я відійду.

— Я думав було… Залежимо організацію. Щоб все заварилось. Ти, та я, та інші… А ти йдеш. Але йди! Йди! Це вже далі моє діло — не твоє. Ти вже своє зробив.

Десь трохи згодом повернувся Кіндрат, був весь розбурханий, як копиця сіна в буревій. Приніс кусень хліба і навіть сала.

— Гісердна, — казав він, — Це ж отут річка… Ех, і молодицю зустрів, ну просто тобі чоколяд. Очі, як цимбали, так і виграють, що просто танцюй гопака. Так це до нашої Тилявки яких п'ятнадцять верстов…

Поділили їжу, їли, Йон краяв малим рачком сало і казав:

— Ти, Кіндрате, спробуй на Тилявку. Збери Антона, Кіндрата Трохимового, Сергія, Никона… Направ їх на Людвиські сіножаті. Можуть повести на ніч коні… На Попівщину, де рубають діброву. Кілька ночей хай там ночують в будах з лісорубами. А «його» запросіть до Лисячого Яру. В суботу. На чотири години. Знаєш, де живе Князько?

— Кого це «його»? — запитав Кіндрат.

— Сам знаєш кого. Того самого, що вчора ляхів навів, — казав сердито Йон.

— Чому думаєш, що це він? — не здавався Кіндрат.

— Роби, що кажу, а там розберемось.

— Е, чорт бери! — казав Кіндрат… — Табак дєло! Ні чорта! Вивезем!

Рішення запало, все було сказано, сніданок скінчено, всі троє піднялися і взяли напрямок через ліс, де, на їх думку, мало бути лісове село Антонівці. Дерева шуміли німими шумами, галуззя поволі гойдалося, кожна хвоя вела свою ноту. Над усім вітер ніс хмарини, а внизу, їм назустріч, по вогкій, м'якій землі, йшло троє твердих людей.

Князькова хата, бита вітрами, сонцем, дощами і часом, стояла тоді ще на взгір'ї знаного Лисячого Яру, звернена обшльоганим своїм лицем до сходу сонця, яке звичайно, коли дивитися з цього місця, сходило отам далі поміж одерадівськими і тилявецькими полями понад тим березняком, що здалека виглядав ніби старий білий мур, оброслий зеленим мохом. Тут кінчалися ославлені тилявецькі сіножаті з Попівською дібровою і починались людвиські запридатки. На взгір'ю сторчало кілька молодих, моторних дубчаків, що завжди сперечалися і шуміли з_вітрами, а поміж ними гніздами розложилися надуті кущі ліщини, щедро і щиро оздоблені своїм плодом… Донизу спадали полової барви смуги нив, званих сіножатями, дарма що на них, під цю пору, бовваніли на сонці золотисті півкопи вівса.

А хата стояла і не стояла, скорше приклякла на коліна, ніби поліська баба у білій сутані, йдучи на прощу до Почаєва. Вона тут урочисто сама, велично всіма забута — гонів за два від найближчого хутора відлюдної родини кацапських старовірів, її власник, пан і раб Князько, вельми їй до лиця своєю святочною, щирою самотою, запалий у себе самого, завуджений димом, битий вітрами, пражений сонцем, що колись, кажуть, мав і жінку Лукію, і сина Марка, але злощасного, бурхливого тисяча дев'ятсот дев'ятнадцятого року, коли військо польського генерала Гелера зробило навалу на цю землю і за непокору спалило село Людвищі, його син, тоді все ще вояк якоїсь дивізії війська УНР, був поважно втручений до цієї суперечки, а тому десь було зник з овиду на довгий час, і ніхто не знав де, аж по рокові люди знайшли у кущах старого глинища кілька кістяків і між ними, по деяких ознаках, Князько впізнав свого Марка, поховав його тут же, поблизу хати, з написом «Тут спочиває мій син», на дебелому дубовому хресті. Того ж таки року, бита горем та недугами, впокоїлась у Бозі і його незабутня Лукія.