Читать «Волинь» онлайн - страница 634

— О, вже два тижні, — неохоче казав він. — Два тижні не здаюсь… За мною гониться поліція, як за чортом. Сходив всі ліси, всі хутори. І народ наш, скажу, цупкий… Ніхто ще не видав… Не знаю, куди лиш далі… Подамся десь на захід. А чому повернувся? Знаєш… На це нема слів. От просто крапка… Цього ніяк не розкажеш людським словом… Так… Ти мав правду, але все то замало. Ти мені нічого не сказав… Ти знаєш, скільки нас, баранів, туди пішло. Зо мною тоді шістдесят… І знаєш що сталося? Ха-ха-ха! Чорт, чорт, чорт! Ми йшли туди… Та яке там йшли… Летіли, рвалися… За нами гнався мало не батальйон «Ков-у», трьох вбитих, десять ранених. Тож ми вірили, що там… Зрештою, ти сам знаєш… Тож туди пішли наші посли, сенатори, поети, учителі. На Ковельщині зробили повстання… Газети про це не писали, але там були бої у поліських багнах, без ніяких надій на перемогу, лишень, щоб показати наш спротив… З надією, якщо непереливки — махнути за лінію отам біля Корця, і ми дома. Тож Україна. То ж пролетарі всіх країв… І ми так зробили. І були як громом вдарені, коли нас там з місця відправили знаєш куди? Ти не повіриш… Ніхто не повірить… Ніхто й ніколи… Нас просто відправили на піхоту, без їжі тридцять п'ять кілометрів до Новоград-Волинська, а звідти телячими вагонами до Шепетівки, з Шепетівки до Бердичева, а з-Бердичева до Житомира… до тюрми. По двадцять до камери, що вміщала заледве половину. Шістдесят люда… З наміром послати нас назад до Польщі, а якщо не захочемо — без пересядки Сибір. І ніяких тобі чортів…

Чи можеш уявити наше тоді… Не розчарування. Розторощення. Повний, абсолютний розгром. До цурупалка. Коли, мовляв, комуністи — робіть комунізм там, а тут ми самі потрапим… Але ми зрозуміли з першого слова, що тут ніякий комунізм. Ми ж були переконані, що там… Ти знаєш… Україна і т. д., і т. д… В союзі вільних і рівних… Наговоримось нарешті своєю мовою… А вони, сволочі: какая там мова! Гаварі на панятном. І ніде ніякої шпетки України. Ге-Пе-У. Куди не глянеш, Ге-Пе-У, на кожному кроці Ге-Пе-У. Це ніяка політика, це просто голе-голісіньке Ге-Пе-У… І ми ніякі тут люди, а рогата худоба, яку пасуть, женуть, крутять роги і ріжуть. І коли хтось розкривав рота протесту — били в зуби і крапка: с намі здєсь, мать-пєрємать, нікакіє пілюлі!

І після того ми були до п'ят щасливі, коли нас викинуто назад через ту границю отак просто, як сміття, серед темної ночі. Спочатку хотіли було передати нас, честь-честю, без ніякого пардону, за всіма протокольними процедурами, польським пограничникам, але згодом роздумали. Хай, мовляв, ті панове сусіди трохи потрудяться, виловлюючи нас один по одному, як розігнаних з клітки курей.

Еее-хе-хе! Братику, братику. Такі-то наші пролетарські справи. Яким таким диявольським розумом їх збагнути. І бачиш, до якої падлючої точки ми дійшли? Але мушу тобі признатися, що я до певної міри ніяк не каюсь, що я в цей огонь вскочив. До цього часу я не знав ні тебе, ні себе, ні що там в тих книгах, ні кому ми молимось, ні за що йдемо на заріз за Сахалін чи Карпати, які і від кого захищаємо границі. Колись я читав ту саму «Залізну п'яту», щось трохи Лєніна, надаремно пробував гризти Маркса… Всі вони в один голос повторяли те саме: в боротьбі здобудеш право своє. Мене при цьому лиш одне дивувало: чому, до диявола, ця сама боротьба мусить обов'язково мати аж такий безобразний вираз? Тиняючись по оцих ось лісах, я все глибше і глибше почав залазити в ці наші трагедії і все більше і більше розуміти, що всі вони могли б бути звичайними людськими ділами, коли б ми потрапили думати людськими нормами. Перегризати один одному горло за кожну огризену кістку потрапить кожний півздохлий собака, але щоб рішати долю людей, треба все-таки трохи глузду. Коли б так всі ті генії людства могли і до цього додуматись — не було б хіда диктатури безглуздя… Але безглуздя, як і навищий глузд, є рішальним, генеральним секретарем, коли рішається невирішальне: утопія. Це, здається, одного разу у Рони чи на вечорницях у Явдошки, також ти казав, з чим я тоді рішуче не годився… Мені здавалося, що перегризати чиєсь горло, а в тому також і твоє — найпочесніша місія двоногої тварі і що саме за цими рецептами живе прогресивне людство, відколи світ світом і Москва Москвою. ГПУ, матюки, сірі довгі ряси, багнети! Печаток і кінець — кінець і початок… Бо безглуздя, як і навищий глузд… Трам-тарарам, тарарам!