Читать «Волинь» онлайн - страница 623

І йому здавалося, що він вже не тут, не перед селом. Йому здавалось, що він вже відійшов і тільки згадує все, що було. Лебедщина, Дермань, школа, революція, посвячення будинку… Все те було колись і він те бачив, і пережив, і затямив, І здавалось йому також, що він не зробив усього… Що зробив не так, недобре… Здавалось, що не виконав того, що хотів… Був не добрий, не сильний, грішний… «Ну!» — вставав у ньому інший, тихший голос. «Ти ще зробиш! Ще зробиш! Ще зробиш! Тільки йди! Йди звідсіль. Тобі тут не місце…».

На другий день рано Володько йшов до Крем'янця. Йшов через село, зустрічав людей, зупинявся, казав кілька слів, розпитував, як спалося, і йшов далі. Вчорашній його настрій пропав. Сіруватий, вітряний день розвіяв його. Знав тепер, що вже кінець. Він іде до староства, вислухає, що йому скажуть, вернеться, скаже батькові, матері й відійде. Напрямок Львів. Далі знайде дорогу. Це рішено остаточно. Відвороту нема.

Біля магазину побачив десятника, що приліплював тістом якісь папірці.

— Дай Боже, Арйоне! Що ліпите?

— Ет… Незнаю… Не вмію читати по-панськи… Учитель дали… Володько підійшов і читав. Маленьке, писане гектографічно оголошення… «Зе взглєнду… так, так, так… Встомпіло… тільки-то деклярацій… паньствови єнзик… школа ве всі Тилявце бендзє утраквістична…»

— А цо там написано?.. — спитав на жарт Арйон…

Володько вже на ходу відповів:

— Брехня.

Одвернувся й пішов. Вітер дув назустріч. На дорозі піднімав куряву… Небо затягнене хмарами й погрожує дощем. Біля кооперативного будинку на хвильку зупинився. Тут ще безлюддя, тільки зів'ялі квітки, втоптана земля й розкидані папірці. Пішов далі…

Коло одинадцятої години прибув до староства. Увійшов у знайомий коридор, піднявся на сходи. Уявляв насуплених урядовців, непривітливі погляди, короткі сердиті слова. Ні Помилився. Урядовці привітливі… «Цо, пану? Прошен бардзо!.. Прошен долє зачекаць… Пан референт…» І так далі, і так далі…

Володько вийшов на коридор, переступив за двері й зупинився на східцях збоку. Накрапав поволі дощ. Вітер віяв по верхах будинків і дерев. Деколи залітав униз і вривався у двері староства. На дверях різні оголошення — друковані, з орлом і писані машиною, навіть пером… Володько читає одно і друге, третє… Накази, застереження, повідомлення. Між ними більший, сірий папір з підписом міністра внутрішніх справ. «З огляду, — читає Володько, — що до мене доходять чутки про «нєвласціве» поводження «владз адміністраційних» зі «стронами»… «Скарги вносити просто до міністерства…» Володько усміхається й усміхається… Слова йому видаються смішні, ніби гумор це, а не розпорядження. Вії тепер не боїться й так нічого. Можуть далі кричати, тупати ногами й можуть слинити… Він тепер нічого не боїться… Нема тут страшних речей і грізних слів… Все звичайне, пережите й буденне.