Читать «Волинь» онлайн - страница 621

Володько жив цього дня винятковим, не звичайним життям. Він співав зо всіма, він танцював зо всіма, він бігав з місця на місце… Він радів. Чого йому сьогодні так весело? Безліч треба слів, щоб сказати це. Можливо, навіть звичайними словами не скажеш такого. Можливо, це такий час… Можливо, у вічності є хвилинка найбільшого щастя, й одна незначна людина випадково переживе її… Навіть гнана, віть переслідувана, навіть прицвяшена на розпутті сталіть помножена на сорок п'ять мільйонів…

Скільки тут тих людей. Два кола танцюристів. До Левинських приїхала Женя. Чи Володько її пам'ятає? Певно, І той день, чи вечір, коли танцював з нею й коли вона з нього сміялась… Все пам'ятає. Це було недавно, перед двома роками… А однак, як все змінилося…

Тут і Тараско. Він сьогодні сам собі не пан, а цар. Він знов розгулявся і все до Володька ліз цілуватися… Тут і пан Лінкерт з Романом. Обидва вже випили й Лінкерт побожився, що наб'є вуйтові морду, але його стримали. Тут і Габель, тільки без Рози. Тут і дядько Кузьма, що підписував декларації… Староста, вуйт, комендант поліції… Тільки не прийшов пан Гліб. Він боявся. За таке його проженуть з посади, І Саша також не прийшов. Від'їхав геть і не вернеться. Нема й Ольги, І Йона нема, і Ганки… І ще кількох нема… Зате море інших людей, що ще ніколи тут не були, а тепер прийшли і є.

Пізно вночі скінчилось свято. Розходились, роз'їжджались на всі боки люди. Співали, гукали, раділи, хто як умів і міг.

Один Володько не міг під вечір радіти. Староста знайшов його і «вручив» повістку на завтра до повітового староства. Володько зневажливо впхав її в кишеню, не читав, не дивився… Але він знав, що там написано. Не треба читати. Зрозуміло. Намагався взяти себе в руки й не піддатись. Прощався з різними людьми, подавав руку, усміхався.

Потім зістався, щоб знайти Наталку. Майже цілий день не міг побути з нею. Знайшов її в Теклі разом з Мокриною, що чекала також на Сергія. Теклина хата низька, простора. Лавиці старі, вигнуті. Стіл також старий і скривлений. Дві постелі збиті дошками, щоб не впасти. Світло маленької лампи ледве освічувало простір. Наталка лежала на лаві за столом і думала: прийде? Не прийде?

Він прийшов із Сергієм. Наталка швидко звелася. Володько присів на хвилинку, потім знов встав. Наталка знає, що він нервується.

— Сергію? Що ти з ним зробив? — Голос і очі Наталки жартують… Підійшла до нього, дивиться в вічі, сміється. Володько також посміхнувся. Сергій підступив до них, тісно обняв їх обох.

— Він вас більше любить, ніж мене, — казала Мокрина й голосно сміялася… — Ви холєрники!.. Ви! Володьку й Наталко. Вам треба женитись… Землю орати, дітей плодити…

Наталка дивилась допитливо на Володька. Вона посміхалася й погоджувалась зі словами Мокрини. Обернулась у бік Мокрини.

— А думаєш! І хотіла б… їй-бо! Дитинку… Володьку, ні?

— Що кому, а курці просо, — сказав Сергій і відійшов.

— Йдем! — коротко кинув Володько.

— Спіть тут… Місця досить… Там, там… — казала Мокрина.

— Добраніч, Мокрино! Можливо, не побачимось, — проговорив Володько й подав їй руку…