Читать «І один у полі воїн» онлайн - страница 309
Юрий Петрович Дольд-Михайлик
— Гер Бертгольд, очевидно, не так мене зрозумів. По-своєму розтлумачив якийсь необережний рядок… І коли це призводить до таких непорозумінь, даю слово офіцера, що жодного рядка про вас, про…
— На слово офіцера покладаюсь. Мені приховувати нічого, але нагляд за кожним моїм кроком я вважаю образою своєї гідності…
— Я цілком вас розумію. І повторюю…
— Гаразд, будемо вважати, що в цьому питанні ми порозумілись. Тепер про інше… Так чого ви від мене хочете?
— Цілковитої погодженості дій і взаємодопомоги.
— Конкретно?
— Сьогодні вночі я мушу відправити батальйон колишніх італійських солдатів з Кастель ла Фонте до Івреї.
— Коли саме?
— О двадцять другій тридцять.
— Що вам для цього потрібно?
— Крім роти чорносорочечників, яку ви обіцяли, ще хоч один взвод німецьких солдатів.
— Беріть парашутистів.
— Я не довіряю цим балеринам.
— Гаразд, даю взвод німецьких єгерів.
— Справді, бароне? Спасибі! Я гадаю, що це початок наших нових взаємин, перегляд вашого ставлення до мене!
— Ви знаєте, як я вам симпатизував, і коли між нами пробігла чорна кішка, то винні у цьому ваші листи до мого батька, тестя, називайте його, як вам завгодно! Я не потерплю нагляду за собою, попереджаю вас зарані.
— Обіцяю, що його не буде…
— Що ж, тоді мир і злагода!
— Я щасливий, бароне, що почав цю розмову і ми змогли порозумітися.
Лемке міцно потиснув руку Генріха.
— Командирів я вам пришлю зараз у ваше розпорядження.
— Але не кажіть їм нічого про завдання. Вони не повинні знати про операцію до її початку.
— Цілком зрозуміло.
— А ви не збираєтесь взяти участь у прогулянці до Івреї?
— Це не мій район. До того ж я ввечері буду зайнятий.
Не заїжджаючи додому, Генріх просто з комендатури поїхав до Лерро, розмову з яким так несподівано перервав Лемке.
— Слухай, Курт, — попередив денщика Генріх дорогою, — я обіцяв синьйору Лерро заночувати сьогодні у нього, він щось нездужає. Але мені вночі можуть подзвонити, тому лягай в кабінеті. Коли з Івреї подзвонить Лемке, скажеш йому, де я.
— Хіба гер Лемке в Івреї? Я його бачив…
— Він сьогодні вивозить туди італійських солдатів, тих, що й досі тримають у казармах.
— А вони не повтікають?
— З-під такої охорони? Крім своїх есесівців, Лемке випросив у нас роту чорносорочечників і взвод німецьких солдатів. — Генріх відвернувся, щоб приховати посмішку. Курт, ніби з простої цікавості, вже кілька разів запитував його про долю італійських солдатів, і Генріх розумів, що робить він це з доручення Лідії.
* * *
Альфредо Лерро вже тиждень, як симулював хворобу. Останнім часом, посилаючись на хворе серце, він все частіше залишався вдома, забуваючи про звичайну обережність.
— Я до краю стомився. Я виснажився так, що колись просто звалюся з ніг, як заїжджений кінь, і більше вже не підведуся, — скаржився він Генріху.
Але старий більше прикидався. Навіть дочці і зятеві він не звіряв причин, які примушували його вдаватися до таких хитрощів. Бо, може, вперше на своєму віку Альфредо Лерро почав замислюватись над життям, а не над формулами.