Читать «Герої Українського неба. Пілоти Визвольної Війни 1917-1920 рр.» онлайн - страница 2
Ярослав Юрійович Тинченко
Аби не повторювати проторований шлях попередніх дослідників, автор даної роботи узяв собі за мету насамперед з'ясувати долю українських пілотів доби Визвольної війни і крізь призму її показати розвиток авіації УНР.
Порадами, побажаннями та цінними архівними знахідками автор завдячує російському інженеру-конструктору Мирону Дольнікову, який у розквіті сил передчасно пішов з життя; одеситу, ентузіасту історії вітчизняного літакобудування Євгену Ушакову; головному експерту з історії російської та радянської військової авіації, відомому досліднику Марату Хайруліну; художнику Тарасу Штику. Фотоматеріалом допомагали українці з Аргентини Ігор Василик та Арсен Созоник, львівський дослідник Олександр Дєдик, а також київський колекціонер Олександр Пересадько.
Перші авіаційні частини Центральної Ради
20 листопада 1917 р. Центральна Рада проголосила свій III Універсал, яким було створено Українську Народну Республіку. У молодій країні швидкими темпами організовувалися власні збройні сили, у тому числі й Повітряний флот. «Завідувачем авіаційної справи УНР», а відтак — командувачем Повітряного флоту 13 грудня 1917 р. призначено одного з організаторів українського військового руху та керівників Українського генерального військового секретаріату підполковника-авіатора Віктора Павленка. Йому підпорядковувалися інспектори (командувачі) авіації та повітроплавання: перший завідував усіма справами, пов’язаними з літаками, другий — діяльністю повітроплавних частин, які на повітряних балонах («ковбасах») піднімалися на велику відстань над землею та здійснювали розвідку і корегування артилерійського вогню.
Першим командувачем української авіації став військовий льотчик підполковник Вячеслав Баранов, який до того очолював 7-й авіаційний дивізіон, що воював на Південно-Західному фронті. Донський козак за походженням, він не був особливим прихильником незалежності України і розглядав своє призначення як тимчасове явище. Уже за часів гетьмана П. П. Скоропадського В. Баранов зорганізував масове вивезення з України до білогвардійських армій літаків, авіаційного матеріалу, а також сприяв масовому дезертирству льотчиків на Дон. Помічником його став прапорщик, військовий льотчик Левко Шевченко — нащадок українського поета. Управління штабу української авіації розмістилося в Києві за адресою: Хрещатик, 42. Підполковнику В. Баранову мали підпорядковуватися всі авіаційні частини, що оголосили себе українізованими, насамперед чотири авіаційні парки: 1-й в Одесі, 3-й і 5-й у Києві, 6-й — у Полтаві. Щоправда, коли розпочалася організація української авіації, тут майже не лишилося військовослужбовців: демобілізовані, вони роз’їхалися по домівках. Відтак, надзвичайно цінним інженерно-технічним обладнанням цих авіапарків нікому було опікуватись.
Олександр Єгоров, штабс-ротмістр 9-го гусарського Київського полку — організатор 1-го Українського авіаційного загону та перший льотчик Повітряного флоту УНР, 1917 р.
До складу української авіації увійшли також українізовані дивізіони та загони старої російської армії. Серед перших був 6-й авіаційний дивізіон військового льотчика капітана Романа Шоманського, українізований у грудні 1917 р., який, прибувши з фронту до Києва, 5.01.1918 розташовувався у Святошині. Станом на 25.01.1918 цей підрозділ мав такий склад:
