Читать «Виклик» онлайн - страница 125

Я придивляюся до Ерні, до його очей, до обличчя, і мені здається, що я бачу його якось по-новому, наче вперше дізналася, хто він насправді такий.

— Мамо? — питає він. — Ти ж хотіла щось мені сказати.

— Так, любий, хотіла.

І я кажу. Я розповідаю Ерні, хто його справжній батько.

Розділ 110

Після того як увечері я розповіла Ерні правду і нічого, крім правди, вранці у суді я теж присягаюся говорити правду і нічого, крім правди. І поки що все йде нормально.

Коли завершую давати свої свідчення Ноланові Гіту та іншим представниками обвинувачення, то єдине, на що мені хочеться поскаржитися, — це твердість лавки для свідків. Невже б вони надірвалися, якби обладнали цю лавку м'якими подушечками, га? А якщо серйозно, то мені здається, що наразі у мене все виходить досить непогано. Здається, присяжні мені вірять або і співчувають нам відверто через те лихо, яке спіткало нашу родину. А одна бабуся скраю в першому ряді, так та взагалі має такий вигляд, що залюбки кожного дня безкоштовно пригощала б нас тістечками.

При цьому маю таке відчуття, ніби мої слова важать не надто й багато. Максимум, що я можу довести, — це те, що я жінка, яку вправно обдурив талановитий пройдисвіт. Мені здавалося, що я одружуюсь із дійсно визначною особистістю. Звідки мені було знати, що чарівливий Пітер Карлайл насправді є брехливим, шахраюватим і готовим на вбивство негідником?

І це було основне. Я ніяк не могла знати наперед, хто такий Пітер. Інколи мені й досі важко у це повірити. Мій чоловік намагався вбити мене і всю мою родину.

— Тепер питання до свідка від сторони захисту, — оголошує суддя Барнет. Мені відразу ж холодок поза спиною пробіг.

Досить було Ґордонові Ноулзу підвестися з лави захисту, як до мене враз дійшло, що все лише тільки починається. Не може все завжди йти нормально і гладенько на суді, де розглядається справа про вбивство.

— Докторе Дан, ця подорож із дітьми на яхті була вашою ідеєю, чи не так? — запитує він.

— Так, — відповідаю я.

— Наскільки я розумію, містер Карлайл не мав до її організації жодного стосунку?

— Так. Хоча Пітер Карлайл знав про неї задовго наперед. Точніше, за кілька місяців.

Ноулз радісно вишкіряється.

— Зрозуміло. Ви хочете сказати, що через те, що він знав про неї заздалегідь, у нього було доволі часу, щоб ретельно спланувати вбивство вашої родини?

— Я просто кажу…

— Між іншим, чимало людей знало наперед про вашу заплановану подорож — наприклад, ваші колеги в Лексинґтонському шпиталі.

— Я більш аніж впевнена, що ніхто з них не бажав моєї смерті.

— А ви сама, докторе Дан?

Я ошелешена.

— Я не впевнена, що зрозуміла ваше запитання. Будь ласка, сформулюйте його якось інакше, добре?

— Ви певний час лікувались у психіатра, чи не так? — питає Ноулз.

— Так, я буваю на прийомі у психоаналітика. І так чинять багато людей.

— Ви приймаєте антидепресанти?

Мить — і я відчула, як моя кров, котра, дякувати Богові, досі грілася на слабкому вогні, починає закипати. Слова «отетеріння» та «огида» і близько не передають того, що я відчуваю в цей момент.

— Ви і справді хочете сказати, що я мала до цього якийсь стосунок?! — питаю я Ноулза тремтливим від обурення голосом.