Читать «Виклик» онлайн - страница 118

Нарешті крізь прогалину Пітер побачив те, що шукав. На відстані, але чітко і ясно. То було невеличке, але яскраве жовтогаряче світло. їхнє вогнище.

До краю пляжу залишалося тепер усього-на-всього кількасот ярдів. Вийшовши на нього, Пітер негайно скинув сандалі й рушив босяка по мокрому піску. Так надійніше. І зручніше тримати рівновагу.

Тепер кожен його крок заглушувався піддатливим піском. Він рухався тихо як миша. Ні, краще звучатиме — як змія.

Коли Пітер підкрався ближче, йому досить чітко стало видно силуети біля вогню. Тіла. Всі — в горизонтальному положенні. І міцно сплять. Ніхто й не поворухнеться. А хтось навіть стиха хропе. Одна велика й щаслива родина.

«Але ж хто з них є хто?» — подумав Пітер. А яка різниця?

Різниця була, хоча й безумно химерна. Бо перший постріл призначався Кетрін. Пітер нічого не мав проти неї особисто. Просто він не хотів, щоб вона бачила, як убивають її дітей.

Він зробив іще один крок уперед, очі його лиховісно звузились і стали схожі на щілини. Аж раптом полум'я вогнища злегка колихнулося і на мить вихопило з темряви обличчя Кетрін.

Так ось де ти, моя мила!

Пітер рвучко підняв пістоль перед собою, тримаючи його у закляклій руці, і направив його ствол просто в голову Кетрін, цілячись їй межи очі. Залишалося одне — натиснути на курок. Принаймні, саме так це виглядало збоку.

Але повірте мені, пані та панове присяжні, я був там для того, щоб урятувати свою родину, а не вбити її.

Частина VI

Не вір нікому

Розділ 105

«Суперкоманда» адвокатів, що їх зібрав Пітер, нагадувала рекламу костюмів від Пола Стюарта, коли вони приглушено радилися біля трибуни захисту. Сам же Пітер, який змінив свій кричущий «Бріоні» на скромний фланелевий костюм від «Брукс Бразерс», зосередився на тому, що витріщався фальшиво-щирим поглядом на членів суду присяжних, коли ті заходили до зали засідань після годинної перерви на обід.

Ось так, правильно, шановні, погляньте мені у вічі. Лише невинувата людина може подовгу дивитися присяжним просто в очі, еге ж? Зрештою, я знаю це із власного адвокатського досвіду.

«Усім встати!» — пробасив секретар суду.

Суддя Роберт Барнет, чоловік п'ятдесяти п'яти років, із сивим волоссям, розділеним гострим як бритва пробором, пройшов до лави суддів і вкотре підтвердив власну репутацію ділової, не схильної до байдикування людини ще до того, як сів на своє місце. Він обійшовся без непотрібного базікання — навіть без «Прошу сідати!» — і відразу ж попросив обвинувачення викликати свого першого свідка.

Нолан Гіт, головний обвинувач, швидко підвівся, випрямив свою краватку і поправив окуляри у дротяній оправі. Гіт був чоловіком обачливим та розсудливим, і на обличчі завжди мав вираз шахіста, що обдумує свій наступний хід.