Читать «Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди» онлайн - страница 4

Це передусім видання, пов’язані з функціонуванням Української Центральної Ради, Директорії, розгортанням національно-визвольного руху. Певну інформаційну цінність мають і обнародувані документи гетьманського періоду. Правда, тут же слід зауважити, що істотного впливу на дослідження, здійснені в останні півтора десятиліття, вони не справили. Це природно, адже виходили вони з певним запізненням (що, втім, пояснюється легко — фронтальне вивчення джерел, їх відбір і фахова підготовка до публікацій вимагали ретельності і часу). Тому з переважаючою більшістю вміщених до згаданих праць документів деякі дослідники доходили самотужки, і їх поява окремими томами уже не мала очікуваного ефекту новизни. Відтак, названі видання надзвичайно важливі як зведені, систематизовані збірки, котрі важливі для сформованих істориків як довідковий матеріал і дуже серйозне підґрунтя для становлення нової генерації істориків революційної доби.

Щось схоже, хоча може й меншою мірою, можна висловити і щодо широкого передруку та різноманітної політично-публіцистичної спадщини провідних діячів Української революції. Це наукові праці, книги, брошури, статті, документи, листи, які належать перу М. Грушевського, В. Винниченка, С. Петлюри, Д. Дорошенка, І. Мазепи, М. Шаповала, П. Скоропадського, В. Липинського та ін.

Продовжує видаватися багато мемуарних і щоденникових праць як згаданих, так і інших авторів — учасників подій.

Чимало робиться для перевидання в Україні тих розвідок про процеси 1917–1920 рр., які вперше побачили світ за кордоном.

Слід враховувати, що державні, ідеологічні інституції привертали підвищену увагу до подій 1917–1920 рр., стимулюючи масове суспільно-політичне реагування відповідними документами (постановами) найвищого рівня, організацією масштабних заходів тощо.

Природно, що на такому тлі проблеми революційної доби ставали предметом посиленого інтересу науковців. Слід зазначити, до в дослідженні низки напрямів, у вивченні суті багатьох явищ, фактів, документів, їх тлумаченні й оцінці досягнуто справжнього прогресу.

Разом із тим виявилися й певні тенденції, які не можна віднести до позитивних здобутків. Вони викликають заперечення, настороженість, бажання, спираючись на наявний історіографічний доробок, розібратися в їх проблемній сутності, акцентувати загальну увагу на тих моментах, які видаються за такі, що потребують неодмінного корегування, а то й принципово нових підходів у розв’язанні.

Після крутої зміни суспільно-політичних орієнтацій на початку 90-х рр. минулого століття миттєво відкинута, як антинаукова, радянська історіографія вивільнила простір для оперативного поширення поглядів і концепцій наукових шкіл, які до того вважались ідейно ворожими, шкідливими. Вітчизняні науковці активно почали вивчати процеси 1917–1920 рр. під кутом зору національно-визвольної революції. Достатньо швидко в дослідницькому середовищі закріпився термін «Українська революція», а з’ясуванню суспільного феномена підпорядковувалися десятки дисертацій, що переросли в численні монографії, величезна кількість наукових і публіцистичних статей. Витіснивши інші означення, 1917–1920 рр. почали називати добою Української революції (рідше національно-визвольних змагань). Саме так, за рідкісним винятком, визначається сьогодні даний період у науковій літературі, в шкільних і вузівських програмах, відповідних підручниках. Щодо соціальної революції, то вона поступово (в 90-х рр. ХХ ст. за «інерцією» ще з’являлися праці деяких авторів) виявилася практично виключеною з дослідницького поля. Розцінювана як чужорідна для українського інтересу, національно-державного відродження, вона стала кваліфікуватися лише протиприродним привнесенням насильницькими методами (іноземною агресією) на український ґрунт ворожої ідеології й політики.