Читать «Сини Світовида» онлайн - страница 8

Вояк схопив меч, що блиснув проти сонця голубою стьожкою. Довію, похнюпившись, дивився Глиця на стару батьківську зброю…

Спираючись на рогатину, Глиця дошкутильгав до густого куща терну, вирубав мечем дві палиці з розкаряками, обчухрав гілля. Підставивши попід пахви розкаряки, вояк сперся всім тілом на палиці. Тепер можна було поволі пересуватись, не натруджуючи скалічених ніг.

Глиця повернувся до жертовника, присів на край кам’яного помосту, притягнув хлопчика до себе.

— Ти не боїшся, Святоборе? — запитав він, дивлячись в голубі очі дитини. — Ти вже великий і хоробрий!

— Хоробрий, дідьо! — щасливо відповів Святобор.

— Піди зараз в городище. Будь обережним… поглянь, чи нема там козар. Захопи з собою що-небудь поїсти. Скільки донесеш. Перед нами велика дорога, сину…

— Я йду.

— Зачекай. Оббіжи всі землянки. Може, хтось залишився, хай теж іде з тобою. Ти зрозумів, Святоборе?

— Добре, дідьо! Я все зроблю, як ти велів!..

Святобор пробрався поміж трупами, вистрибом побіг крутою стежечкою і скоро зник за деревами. Глиця довго проводжав його засмученим поглядом.

Добре малій дитині, вона швидко забуває горе. Мати вмерла, та знайшлася жива душа, що пригріла, і горе розвіюється, мов туман під сонцем… А може, й краще, що так воно ведеться!..

Сонце схилялося до краю лісу, небо потроху темніло, наливалося густою синявою. Скоро вечір, чи встигне хлопчина повернутися до темноти…

Глиця неспокійно поворушився на камені, встав. Може, не слід було одпускати Святобора одного. Краще б сам як-небудь доплентався, а то — одведи, Світовиде! — ще якась звірина схопить дитину…

Тамуючи хвилювання і тривогу, вояк рушив поміж трупами, розглядаючи мертві обличчя ворогів і яровитів. Всі вони вже заспокоїлися, облишили земні турботи… Ось духовид! Козарська рогатина пронизала його наскрізь. Чи противився б він словам Глиці про єднання яровитів тепер?

Мертві вуста нерозумного жерця мовчать, тьмяні очі загадково дивляться в небо. Духовиду байдуже тепер до справ синів Ведмедя чи ворогів! Так, йому байдуже… Але Глиці не байдуже! Треба облишити мертвих і шукати живих…

Вояк зняв з убитого козара сагайдак зі стрілами, причепив собі до пояса. Згодиться! Потім він знову почав обходити галявину, розглядаючи побитих, сподіваючись знайти кого-небудь живого серед яровитів. Даремна надія! Лише смерть та чорні гави над галявиною…

Сонце зникло за лісом. Обрій налився рум’янцем. Стіна дубів і сосен нахмурилася, глухо зашуміла. Глиця, сам не свій од тривоги, пошкутильгав по стежечці в напрямі городища…

Та не встиг він проминути валуни, як з лісу пролунали слабкі крики Святобора. А вслід за тим постать хлопчика виринула з-за дубів. Глиця радісно скрикнув, заспішив йому назустріч. Слава тобі, Світовиде, хлопчик живий і неушкоджений!..

Святобор наблизився до вояка, важко дихаючи, зупинився. Він був з голови до ніг обвішаний торбами. Глиця обняв малого, поцілував його в чоло. Потім полегшено присів на камені, допомагаючи звільнитися Святобору від важкої ноші.

— В городищі нікого нема, — сумно сказав хлопець. — Там страшно… Я знайшов два коржі, рибу і… ось… м’ясо…