Читать «Сини Світовида» онлайн - страница 7
Олесь Бердник
2
Прохолодна рідина освіжила Глицю, повністю повернула свідомість. Вояк поглянув на багаття, помітив козарський кожух. Потім він перевів розчулений погляд на хлопчика, який врятував його…
Глиця одвернувся, змахнув сльозу з вій, потім звівся з великою натугою на руки. Тіло оніміло, ноги потерпли і не слухалися, а попечені підошви кровоточили. Глиця притягнув хлопчика до себе, поцілував у чоло, погладив біляву голівку.
— Сиротами залишилися ми з тобою, — прошепотів він. — Пропав рід Ведмедя… але сумувати не слід…
— А я й не сумую, дідьо, — серйозно відповів хлопчик. — Я вже великий. Ти, що треба, кажи… я все зроблю…
— Вірю, вірю, синку, — знову пригорнув його вояк. — Ти вже зробив мені найбільшу послугу. Як же звати тебе?
— Святобором…
— Добре ім’я, — схвально хитнув головою Глиця. — Мабуть, Світовид одмітив тебе для великого діла. А тепер слухай… Нам треба вибиратися з цих лісів… шукати інші роди яровитів. Сам ти не доберешся, малий, а я нікчемний. Що будемо робити?
— Не бійся, дідьо, — жваво відповів Святобор. — Ми помаленьку, помаленьку… ти на колінцях, доки заживугь ноги… а я буду носити тобі воду… а їсти дістанемо в городищі… я проберусь і знайду що-небудь…
— Молодчина… ну й молодчина ти…
Святобор зашарівся від похвали, опустив очі вниз.
— А тепер слухай мене, — вів далі Глиця. — Бачиш, поміж камінням росте подорожник?..
— Бачу! — радісно стріпнувся Святобор. — Я знаю, ненька збирала ті листки… загоювала ваву…
— Еге ж, — ствердно сказав Глиця. — Біжи назбирай тих листків та принеси якогось шмаття, щоб перев’язати мені ноги…
Хлопчик хутко скочив з кам’яного помосту, метнувся поміж трупами, розшукуючи полотняні накидки. А Глиця тим часом випростав руки, ліг горілиць, зволоженим поглядом подивився в небо. Страшне напруження від пережитого відходило, до грудей підкотилася тепла хвиля, з душі рвалося ридання.
«Дякую, Світовиде! Ти почув мою молитву, ти немічними руками малої дитини врятував мене від лютої смерті, від ганьби. Ти даруєш мені життя так чудесно, і я віддам його іншим людях — своїм братам-яровитам… Я знаю, відчуваю — це твоя воля, огнеликий Яр-боже, батьку нашого чудового, рідного краю…»
Хтось доторкнувся до Глиці. Вояк стрепенувся, розплющив очі.
— Це ти, Святоборе?
— Я, дідьо… Вже знайшов, що ти сказав…
Глиця поприкладав до попечених підошов листки подорожника, потім туго обмотав ноги полотняними стьожками з розірваного покривала. Біль трохи вщух, приємна млість покотилася в ступнях…
— Синку, принеси мені рогатину… Спробую встати…
Хлопчик подав вояку уламок яровитської рогатини. Глиця обіперся на нього, став на коліна. Потім, зціпивши зуби, тамуючи нестерпний біль, звівся на ноги.
— Боляче, дідьо? — тихо запитав Святобор, підтримуючи вояка під руку.
— Нічого… Святоборе, — крізь зуби сказав Глиця. На його зблідлому обличчі з’явилася усмішка. — Витерпимо… Ану, подай мені меч. Той самий, що ним ти перерізав реміння… Ну от. Дякую, синку…