Читать «Сини Світовида» онлайн - страница 56

— Спасибі, духовиде…

З юрми вийшов старий Корінь, поцілував Святобора.

— Прощай, синку. Наші серця і думи з тобою. Повертайся з другами… Хоч і билися ми з ними колись, ну а коли Кий домовився про дружбу — то ми слова не зламаємо! Скажи, що всяке буває! Сьогодні вони нам поможуть, а завтра ми станемо в пригоді! Яровити добра не забувають!..

— Скажу, батьку Корінь!..

Горидід зайшов до землянки, вивів звідти священного коня Яркона. Підійшов до Святобора, вклонився.

— Бери Яркона, сину.

— Що ти говориш, Горидіде? — здивувався Святобор. — Хіба можна їздити на коні Світовида?

— Можна, — тихо відповів жрець. — Яр-бог буде тобі супутником. Бери, не вагайся, тут не дістанеш іншого коня. Звіряйся на Яркона — він повезе тебе по вірній дорозі!..

Яркон, мов розуміючи слова жерця, підійшов до Святобора, легко дихнув йому в вухо, поклав голову на плече. Юнак розправив груди, глибоко вдихнув повітря, ясним поглядом обвів усіх.

- Іду, браття і товариші! Гуртуйте силу, ждіть друзів наших…

Коло яровитів розступилося. Святобор з Ярконом рушив до проходу. Ружа — мовчазна і бліда — йшла поряд. І коли вони вже сховалися за першими деревами, з-за жертовника долинуло тихе, як стогін, мов подих вітру, мов голос землі, зітхання юрми:

— Наше благословення з тобою, сину…

І ось вже нікого нема. Тільки люба Ружа йде поруч — засмучена, згорьована. Зупинилися вони на кручі над берегом Славути. Звідси видно було в густій імлі правобережні кручі, неосяжні луки, блакитні дзеркала озер і проток.

Святобор пригорнув жону до себе, заплющив очі. Прислухався, мов хотів почути стук її серця. Потім відхилився, довго дивився в чорні, захмарені очі, щоб назавжди понести з собою пам’ять про кохану.

— Святоборе, муже мій! Я не плачу — ти бачиш… Я буду ждати… А якщо смерть судилася тобі… ти все одно не вмреш… ти живеш в мені!

— Ружо!..

— Так, любий… ти живеш в мені. В тебе буде дитя. І якщо народиться син, я назву його, як звати батька його… Святобором.

— Спасибі тобі, кохана…

Святобор поцілував Ружу ув очі, потім вийняв меч і зрубав гілку верби.

— Для чого це, друже мій?

Він мовчки закопав гілку в землю, набрав у шолом води, полив.

— Приходь до цієї верби, дивись на неї. Доки вона зеленітиме — знай, що я живу і думаю про тебе. А осиплеться лист з неї — нема мене живого! Ну, та будемо сподіватися на краще…

Святобор скочив на коня, перехилився, ще раз міцно поцілував заплакані щоки Ружі. Вона хотіла щось сказати, та подих перехопило.

Заіржав кінь Світовида, з місця ринувся вскач, стелючись білим птахом понад лозами, понад бур’янами. Хмара куряви прослалася за ним. Менше, менше… Ось уже зовсім не видно. Тільки ще глухо стугонить земля, та луна, затихаючи, котиться в лісі. Ружа вернулася до землянки, впала на мох…

2

Отямилася від гавкання лисиці. Зірвалася з моху, подивилася на Тоцю. Невже козари? Ні, звірина наче радіє!..

Ружа схопила стріли, лук і вискочила з печери надвір. Її зустріли голоси весняного лісу, свіжий подих розбудженої землі, ясний промінь сонця.