Читать «Сини Світовида» онлайн - страница 55

Постать духа Славути розтанула в мороці, покотилася до води. Святобор простягнув руки вслід їй, закричав:

— Що це значить, діду? Чому ти не кажеш, що діяти?

— Питай богів своїх, питай Світовида, — почувся здалека голос. — А шлях твій лежить до полудня. Ввечері зірка ясна, червона, вказуватиме тобі шлях…

І ось… все затихло. Німує долина духів. Розходиться туман, синіє вгорі усміхнене небо.

Святобор переглянувся з Ружею, взяв її за руку. Не промовляючи й слова, пішли вони назад, несучи в серці нез’ясовне хвилювання і тривогу!

Гей, легковірні, гарячі серця, розтруєні зневірою! Не по нетрях ведмежих, не по стежках вовчих треба шукати силу, щоб здобути волю! Скиньте пелену обману з невгамовних душ, ясних очей, беріть зброю дзвінку в незламні руки! Куйте долю народу залізом і кров’ю, розумом і силою м’язів, піснями і муками, любов’ю до життя і ненавистю до сваволі!

Ніч втікає від сонця, насильник від витязя, тьма душі, страх сердець, безсилля розвіюються примарами перед ясним промінням великої, простої правди…

ГЛАВА ДЕСЯТА

ПІДСТУП

1

На широкій галявині — людно. Старезні дуби, високі сосни посхилялися довкола, перешіптуються про щось, дивуючись. Більше сотні яровитів зібралось посеред лісу. Всі мовчазні, урочисті.

В колі — ідол Світовида, що стояв колись в Києві. Перед ним — невеликий жертовник. Куриться з нього пахучий димок, жертва сьогодні — безкровна. Це мед лісовий, золоті колоски тогорічного жита.

Сонце сміється з ясного неба. Дим струмиться вгору, тане над вершинами дерев. Жертва приємна Яр-богу.

А яровити повільно кружляють меди і вина, передаючи один одному окуті бронзою і сріблом роги.

Нарешті з кола встає Святобор. Ой який могутній вояк виріс з нього за останній рік! Пробилися вуса, роздалися плечі. Вишита сорочка перехоплена широким ременем, на ремені — батьківський меч, меч Києва, на плечах — малинова тепла накидка.

В далеку дорогу зібрався Святобор, туди, куди котить хвилі свої старий Славута. Тому й сумно на галявині, тому й кружляють яровити меди, ніби на тризні.

Встав Горидід. Він один з старих киян залишився живим, йому й говорити напутнє слово. Але чому не дивиться він в очі Святобору, чому тремтять його старечі руки? Хіба не він посилає сина Кия до обрів, що займають степи за порогами? Після повернення Святобора з долини духів, жрець розповів юнаку, як його батько давно-давно передав Горидіду знак, що свідчив про укладення дружби з обрами. То була фігурка мудрого птаха — сови. По тому знаку яровити або обри мусили йти на допомогу племені, що потрапило в біду. «Тільки в найтяжчих випадках посилайте цей знак дружньому хану», - попереджував Кий.

Горидід підняв фігурку сови вгору, голосно вигукнув:

— Той час настав, яровити! Нам потрібна поміч. Ось чому їде від нас син славетного Кия!..

Жрець передав Святобору сову, потім вийняв з-за пазухи чорну ладунку, надів на шию юнакові. Тихо мовив:

— Тут рідна земля. В ній піт, і кров, і сльози яровитів. Вона берегтиме тебе в дорозі…

Тонко плете незримі сіті Горидід. Сумом бринять його слова, сльози тремтять на старечих очах. А зворушений Святобор обіймає жерця, притискує до широких грудей: