Читать «Сини Світовида» онлайн - страница 47

Олесь Бердник

— Тут я, тут, мій соколе! Ще трохи, зажди, мій коханий!

Нарешті вгорі почулося радісне гавкання Тоці, через прориту нору в льох проник промінь тьмяного дня. Вниз просунувся меч, упав до ніг Святобора.

Юнак схопив зброю, намацав рукоять. Сильно забилося серце.

— Ружа! — крикнув він. — Це меч Києва! Як він потрапив до тебе?

— Голеся передала тобі… на щастя! Не говори, а допомагай рити знизу, якщо дістанеш!

— Дістану, ластівко!

Шалено риє мечем глину Святобор. Піт заливає йому обличчя, але спочивати не можна! Ось уже зіткнулися мечі згори і знизу. Широкий прохід готовий.

Мотузка впала донизу. Святобор оперезався нею, підтягнувся до отвору, проліз. Тримаючи меч у витягнутій руці, виповз на поверхню.

Блиснуло вгорі, гримнув грім. Святобора осліпило. А коли він розплющив очі, то відчув на своєму обличчі гарячі руки Ружі.

Схопився на ноги, обняв, притис до грудей дорогу рятівницю. Біля них крутилася в’юном Тоця, скакала у захваті на спину юнака.

— Ні хвилини більше! Біжімо! — прошепотіла Ружа. Схопившись за руки, вони кинулися до частоколу, проникли за дворище. Кущами пробралися до кручі, опустилися вниз до Славути.

Ружа витягнула з кущів човник, посадила наперед Тоцю, потім Святобора, відіпхнула благеньку посудину від берега. Висока хвиля підхопила їх, понесла вперед, до лівого берега…

А гроза лютувала все сильніше, закутувала землю мороком. Здалося, що тьмі тій не буде кінця-краю. Гнівно ревли темно-зелені хвилі Славути, несли до далекого моря вісті про страшні події, передавали їх прибережним лісам. Віковічні дерева хиталися під ударами грози, гули низькими голосами, ніби творили в тому сумовитому співі дивно-прекрасну легенду…

3

В широкій ямі-могилі лежить, склавши руки на грудях, Кий. Пишно хоронить його син-убивця, як хоронили найзнатніших яровитів. Сотні барил з медами і винами стоять поряд, дожидають бучної тризни. Та чи будуть пити кияни меди з руки зрадника? Чи будуть веселитися з того, що славетний вождь Кий пішов передчасно в країну предків, не залишивши після себе доброго вождя?

Ой невесела буде тризна! Непорушною німою стіною стоїть навколо юрма, не піднімає ніхто очей. Від жертовника Світовида лине сморід — то смажаться туші биків, принесених в жертву богам. Вітер пригинає дим до землі, котить його сувоями понад могилою. В натовпі переглядаються, хитають зловісно головами: Світовид не приймає жертви. Недарма він закрив лик свій грозовими хмарами, недарма глухо гуркочуть копита його коня поза обрієм!

Горидіда — жерця Яр-бога — нема сьогодні. Замість нього стовбичить біля ідола Світовида біснуватий жрець Орой, який зрідка з’являється в Києві, а більше пропадає десь в яругах, поза городищем, збираючи цілющі трави, молячись духам лісу і степу.

Обличчя Ратибора бліде, аж зелене. Він, не піднімаючи погляду, хрипко говорить найманцям-козарам:

— Починайте похорон.

Поряд з вождем поклали коштовні дари, бойову зброю, меди і їжу, щоб було чим Кию підтримати себе в краю Світовида, на новій дорозі.

Жалібно заіржав вороний кінь Кия під ножем Ороя, окропив землю біля мертвого господаря своєю кров’ю, важко впав. Буде на чому їздити старому вождю, бойовий кінь не залишить його в нових походах.