Читать «Сини Світовида» онлайн - страница 46

Лунає оглушливий грім, ясний промінь осліплює Святобора. Він падає стрімголов на землю… і прокидається…

Темно… Навколо цвіль і затхлість. Де це він? Що за дивний сон?

Це ж підземелля, глибокий льох на дворищі батька. Підлий зрадник Ратибор кинув його сюди, закривши згори важкою дубовою лядою. Звідси не вийти, не вилізти без допомоги. А хто ж допоможе? Дружина обеззброєна, кругом вороги…

Святобор охопив руками голову, міцно стиснув, тамуючи нестерпний біль. Спізнився, не встиг! Один день — і все загинуло. Яка ганьба, яке горе для Києва!..

Юнак припав чолом до мокрої глини, застогнав од безсилої люті. О, якби все було кошмаром, сновидінням! Зараз би закінчилося все… і навколо засіяв би сонячний день, і лагідно усміхнулася мати старенька, і суворо-ласкаво привітав братів батько…

Братів? Де ж він — брат? О Яр-боже! Це не сон! Чорний яструб долі пролетів над племенем яровитів, розбив щастя народу. Батько мертвий, зрадник-брат в хоромах вождя… Що робити?

Святобор обіцяв батьку… що? Що він обіцяв? У чому клявся? Рятувати яровитів. Поклявся, а сам попав у смердючу яму. Тепер Ратибор уже не випустить його живим!

Ні звуку не доходить в морок підземелля. Всі забули про нього. Може, Ратибор хоче заморити його голодом? О, в нього вистачить злості.

Вгорі мерехтить в маленькому отворі світло блискавиці, лунають могутні удари грому. Яка страшна гроза! Мов саме небо ридає над зганьбленим Києвом.

Та що там над лядою? Якесь шамотіння. Шепіт…

— Святоборе! — почувся тихий голос.

— Хто це? — відгукнувся юнак, зриваючись на ноги.

— Ружа… Тільки тихше, прошу тебе…

Ружа! Серце моє! Звідки вона? Як?

— Юначе! Де ти? Чому мовчиш?

Сльози радості і любові застилають очі Святобора. Він простягає руки вгору, кричить, забувши про все:

— Дівчино моя, лебідонько! Чому ти тут? Тебе впіймають. Тікай!

— Мовчи, — суворо відказує голос Ружі. — Тут нікого нема. Всі пішли на похорон вождя. Я бачила твою неньку.

— Неньку? — вражено вигукнув Святобор.

— Еге ж. Помовч. Вона нагадує тобі про клятву… і благословляє тебе!

— О дівчино! — аж стогне юнак. — Спасибі тобі. Тільки як же я виберуся звідси?

— Мати дала мені Тоцю. Лови її, вона пролізе в діру. Хай риє землю біля ляди. Хутчій!

В отворі щось темніє. Теплий, м’який, пухнатий клубок падає на руки Святобора, лиже йому губи, ніс, щоки, лагідно вищить.

Тоця, люба лисичко! Допомагай у біді своєму старому другові, покажи своє вміння!

Святобор погладив лисицю по спині, підняв її до ляди, гребнув рукою, показуючи. Тоця зрозуміла, шалено загребла лапками. Вниз посипалася земля. Ще, ще! Ще трохи! Ось уже лисиця сама тримається в дірі. Вона важко хекає, але не припиняє роботи й на хвилю.

Святобор згортає землю докупи, втрамбовує, щоб вище піднятись, поглядає в діру.

— Ружа, ластівко, ти тут?