Читать «Сини Світовида» онлайн - страница 40

— Додому! — скрикнув Святобор, знову приходячи до пам’яті. — Я хочу додому…

— Ми ж не знаємо, звідки ти, юначе? — прошепотіла Ружа. — І чом лежиш тут поранений. Адже козари за Рубіжною… Вони не доходили сюди.

Святобор звівся на руку, сів, оглянувся навколо. Помовчав згадуючи. Побачив у промінні місяця високу кручу над плином ріки. У вухах пролунало жалібне іржання коня. З туману виринуло обличчя Ратибора — злобне, страшне. Юнак здригнувся.

— Згадав! — скрикнув він, схопивши дівчину за плече. — Згадав, — повторив він пошепки. — Велике горе, яровити, нависло над Києвом. Чорна зрада…

— Звідки? Як? — непевно запитав старий Корінь.

— Ратибор — син Кия — зрадник, — відповів юнак. — Я бився з ним на оцій кручі… впав у воду, поранений… а потім нічого не пам’ятаю.

— Хто ж ти? — скрикнула вражена Ружа. — Звідки?

— Молодший син вождя… Кия, — понуро промовив Святобор.

Дівчина стиснула ніжними долонями руку юнака, зазирнула йому в очі.

— Що робити? Говори!..

— Мені треба бути в Києві, попередити… Чи далеко туди?

Корінь з сумнівом похитав бородою, переглянувся з Ружею.

— Тут Київ Лов. Колишнє рибальство батька твого. Ще далеченько добиратися тобі…

— Горе мені, - застогнав Святобор. — Де ж дістати коня? Не можна гаяти часу, яровити…

— Не турбуйся! — раптово перебила його Ружа. — Лягай на сіно, спочивай. Завтра надвечір ми будемо в Києві.

Юнак радісно притиснув руку дівчини до своїх грудей, поцілував старого Кореня в щоку. Хвиля полегкості вдарила в груди, залила серце гарячим потоком, покрила свідомість Святобора саваном забуття…

О юні серця, відважні душі, сильні руки! Чи врятуєте ви дворища київські від чорної руки, чи зупините меч, що навис над племенем яровитів?

Мовчить ніч, вирує Славута. А маленький човен вперто розрізує його могутній плин, прямує вгору…

2

Пізньої ночі кінь Ратибора зупинився в глибокій лісовій долині, недалеко від Києва. Син вождя пригнувся до гриви, поглянув поверх дерев.

На тлі тьмяного неба видно було покручене верховіття трухлявої вікової верби.

— Здається, тут, — прошепотів Ратибор полегшено.

Прислухавшись до шуму ялин, він піднявся в луці сідла і крикнув совою. З гущавини почувся такий же крик. Ратибор скочив з коня, припнув його до стовбура найближчого дерева.

З хащів з’явилася постать в чорному довгому вбранні, наблизилася до сина вождя.

— Все пропало! — почувся пригнічений голос Ратибора.

— Я знаю…

— Звідки?

— Горидід послав голуба, доки ти скакав сюди. Гарячий ти, Ратиборе! Гарячність і призвела до невдачі…

— А блискавиця? — скрикнув Ратибор. — Чому це сталося саме тоді, як батько передавав мені меч?

— Випадково, — прозвучала сувора відповідь. — Повір мені, ще нічого не пропало. І блискавиця могла бути знаком твоєї майбутньої величі. Горидід передає таке…

Невідомий в чорному схилився до Ратибора і щось зашепотів йому на вухо, ніби боявся, що ніч підслухає темні слова.

Син вождя відступив крок назад, захитав заперечливо головою.

— Ні, ні! Тоді всі одвернуться від мене!

— Не говори дурниць. Хіба ти вже не ступив на цю дорогу? Хіба не буде те ж саме, якщо яровити дізнаються про зраду дружини? Про смерть Святобора! Іншого шляху нема. Ще день-два, Кий передасть меч Києва в інші руки, тоді — прощайся з владою… А так — ти візьмеш в руки велику силу. Сила — це все! Хто посміє тоді сказати слово проти тебе?