Читать «Сини Світовида» онлайн - страница 39

Олесь Бердник

Юнак все лежав непорушний, німий. Хвиля рідної ріки по-материнськи колихала його, віти верболозу сповивали, співаючи сумні, ледве чутні пісні.

Дивні сни виділися Святобору. Він ніяк не міг збагнути, що діється навколо. Що воно хлюпає прямо біля голови в нього, що це за світлячки вгорі. Вони грають-переливаються розмаїтими вогнями, ніби квіти росяні в степу на світанку.

Як приємно. Тільки в голову пече… Заснути б…

Нене! Де ти? Твоєму сину боляче… Заколиши його, заспівай ніжної ласкавої пісні.

З туману виринає прозоре обличчя жінки. Воно непорушне, з тьмяними очима. Хто це? Ненька Голеся? Ні… це не вона. Це інша мама… давно померла, що лежала на галявині з козарською стрілою в грудях. Навіщо з’явилась до мене, рідна моя, з машкарою смерті? Я хочу пісні, колискової пісні!

Мара зникла, і знову перед напівзаплющеними очима Святобора засіяли світлячки. Потім десь здалека долинули звуки пісні, чудової пісні. Хто ж співає її?..

В мороці ночі, в плюскоті хвилі, в мерехтінні блискітливої дороги, яку прокладає місяць серед плину ріки, народжується дивна, чарівна пісня. Дівочий тихий голос виводить її, вплітаючи в слова жагу і пристрасть серця та душі.

Діду-Славуто, батьку безсмертний, Знаєш ти давні часи… Звідти, від наших предків далеких Вість принеси… Гей, принеси!

Святобор заворушився, хотів звестися на руках. Нема сили. О, як хочеться побачити, хто ж має такий чарівний голос…

Потім від нас забери наші думи. Пісні і казки на хвилю збирай. Дальнім нащадкам через століття Все передай… Гей, передай!

Все ближче голос. Ось уже чути хлюпання весла. Пісня стихла. До слуху Святобора долинув тривожний вигук:

— Тату! Чи бачиш — щось блищить! Ніби шолом…

— Показалось, дочко, — прошамкав старечий голос. — Краще слідкуй за сіттю. Давай обкидаємо цей кущ, тут я назирив добрячого сома. Два рази вже він показував мені хвоста…

— Ой зачекай, тату! Ти тільки поглянь — це людина. Дивись — кольчуга, в руці меч. Може він живий?

— Справді, дочко, людина. А я, старий дурень, недобачаю. Ану, греби…

Де ти, добре створіння! Ближче, ближче. Говори, говори, хай вічно бринить твій голос — приємний, мов ласка матері. Чи, може, ти тільки приснилась мені?..

Човен ткнувся в берег. Ніжні дівочі руки торкнулися повік Святобора. Почулася схвильована мова:

— Живий, тату. Це київський дружинник. У нього кров на лиці. Скоріше в човен його…

Сильні, дружні руки витягли Святобора в човен, поклали на м’яке сіно. Юнак розплющив очі.

Хто це над ним? Чиї чорні, блискучі очі, бліде личко? Коси тугими звоями обкрутилися навколо стрункої шиї, повні вуста шепочуть ніжні пестливі слова.

— Русалка річкова, — ледь вимовив юнак, слабо усміхнувшись. — Ти русалка…

— Ні, ні, - схвильовано відповіла дівчина. — Я рибачка. Ось мій тато — рибалка. Його зовуть Коренем, а мене Ружею…

— Ружа, — заплющив очі Святобор. — У нас під вікном… розквітають щовесни… Ненька доглядає їх… Ти правду кажеш, бо схожа на ружу…

— Марить, — жалісно озвався Корінь. — Треба везти його додому.