Читать «Сини Світовида» онлайн - страница 36

Кінь втомився, він присідає на задні ноги. Удар! Ще удар! Ніби злий дух водить мечем Ратибора. Мстивим вогнем горить його погляд.

О горе! Кінь Святобора спіткнувся, впав. Юнак зірвався з землі, скочив на ноги.

Пізно! Меч брата з силою рубонув його по шолому. Перед очима Святобора спалахнуло пекуче полум’я, кинуло його в темне провалля.

Розкинувши руки, впав він з кручі, перевернувшись в повітрі, долетів до води. Бризнула хвиля.

Ще розпалений боєм, Ратибор скочив з коня, нагнувся над кручею. Він ясно бачив тіло брата, яке безсило поринало у воду. З-під шолома плинула чорна кров.

Ось юнака підхопила сильна течія і потягла на дно. Десь в глибині потоку проти сонця блиснув блакитною стрічкою меч Святобора.

Ратибор відступив од кручі, полегшено зітхнув, витер об вовняну накидку меч.

Похитуючись, наблизився до коня, важко скочив у сідло. Тепер вже ніхто не міг стати йому на заваді.

Шлях на Київ був відкритий…

2

На вежах Києва затрубили роги. Залунали вітальні крики. Шум долинув до слуху вождя. Кий неспокійно заворушився на своєму ложі, піднявся на лікоть.

— Голесю, дружинонько. Що там? Чи не повернувся Святобор з походу?

Ластівкою метнулася старенька до вікна, радісно сплеснула руками.

— О мужу мій, це Ратибор!

— Ратибор?! Світовиде, слава тобі! Гей, хлопці, підведіть мене!

Два дружинники ввійшли до світлиці, підхопили Кия під пахви, вивели поволі на ґанок.

До воріт, справді, під’їжджав Ратибор. Кінь його був змучений, весь в піні, одяг запилений.

— Сину, — аж застогнав старий вождь, простягаючи до нього руки. — Кров моя! Ти живий-здоровий, слава Перуну!

— Живий, тату, — понуро відповів Ратибор, злізаючи з коня. Він важко ступив кілька кроків до ґанку і зупинився, опустивши очі долу.

— А де ж Святобор, — майже не дихаючи, прошепотіла Голеся. — Де інші дружинники?

— Загинули! Всі загинули в битві з проклятими козарами, визволяючи мене!.. Тату, нене! Я не хотів їхати до Києва, але вони наказали мені! Глиця, Святобор, інші хлопці — всі кричали мені: до Києва! Чому ви так дивитесь на мене? Хіба я невірно зробив, тату?

Кий не відповів. Тільки довгі сиві вуса його опустились на груди, схилилося донизу високе чоло та погасли ясні очі. Скупа сльоза викотилася з-під повік і заблищала проти сонця, провіщаючи велике горе вождя. Мабуть, дуже любив нерідного сина свого старий Кий.

А Голеся вдарилася об землю, заквилила, мов чайка над Славутою.

— Ой соколе мій, Святоборе! Ой надіє моя, мій сину коханий, ясноокий! Пішов єси від мене в далеку країну, не випивши келиха на тризні по батьках своїх! Де ж могила твоя, де кості твої шукати? Чи на дні ріки бистроплинної, чи в нетрях лісних, чи в хащах вовчих, чи в степах огрянських? Вип’ють любі очі твої ворони-круки, кості розтягнуть вовки-лихоманці. Ой дитино моя юна, та не дожив ти до любої дружиноньки, не намилувався щебетанням дитячим, не подарував яровитам нових дружинників чи красних дівчат!..

Аж перекрутився від того голосіння Ратибор. Кияни, що стіною обступили хороми вождя, похнюпили голови, а старий вождь, спершись руками на плечі дружинників, владно сказав: