Читать «Сини Світовида» онлайн - страница 34

Полонені впізнали своїх, захвилювалися. З їхнього гурту почувся гучний крик:

— Зрада, Святоборе! Зрада! Ратибор зрадник!

Святобор очманіло подивився навколо. Глиця з хлопцями добиває вартових. Про яку зраду кричать полонені? Ратибор? Де він! Чому він зрадник?

— Тікай, Святоборе! Зрада! — пролунав знову застережливий крик. — Ратибор продався козарам, він зрадив увесь загін!

— Взяти їх! — прогримів удалині гучний голос Ратибора, і в повітрі покотилися войовничі крики сотень козар.

З тирси з’явилися нові ряди ворогів, з-за могили вилетіла козарська кіннота.

О, прокляття! Значить, це правда? Сумніви, неясна підозра, слабкі тіні недобрих почуттів, які ховалися глибоко в душі. Ви віщували страшне лихо для Києва!

— Відступайте до Рубіжної! — крикнув Святобор до полонених. — Там тридцятеро коней. Ми прикриємо відступ!

Полонені розбивають колодки, хапають мечі і рогатини вбитих козар. Та що вдіють виснажені вояки проти хмари ворогів?

Стіною насувається козарська кіннота, вона задавить, затисне жменьку сміливців.

Серце Святобора здригнуло. Та в наступну мить жагуча ненависть заповнила груди. Смерть зраднику!

Вал ворогів ударив з гиком і свистом на яровитів. Дзвонять, крешуть іскри мечі. Славно б’ються хлопці-кияни, мов лозу, кришать-рубають поганих козар.

Ген майорить постать брата. Ні, він не брат — огидний, чорний зрадник! Він на коні, в його руках меч.

Гей, коню, не підведи, неси мене супроти нього! Хай він подивиться в очі кревного побратима! Тепер доля і вірний меч розсудять нас! Дорогу Святобору перерізав білий кінь Глиці, з іржанням звівся дибки.

— Назад, синку! — крикнув Глиця. — Скачи до Києва!..

— Пусти! — гримнув юнак. — Смерть зраднику!

— До Києва, Святоборе! — лунає над полем голос дружинників.

Що вони кажуть? Покинути поле битви? Повертатись до Києва, несучи таку ганьбу? Ніколи!

— Опам’ятайся! — очі Глиці заблищали гнівом. — Київ мусить знати про зраду! Не забувай — ти останній син вождя!

— А ви? — у відчаї закричав Святобор.

— Не турбуйся! Таких, як ми, багато! Хіба не бачив ти — могили стоять в степах?! Скачи, Святоборе, сину мій! Ми затримаємо поганих!

Юнак зацьковано оглянувся навколо. Скоро козари замкнуть лаву, тоді не вирватися від них. Втомилися руки хлопців, пощербилися мечі. О Яр-боже, збережи їх!

Сильною рукою Святобор натягнув повід, повернув коня. Не ховав сліз, що блиснули на очах.

— Прощайте, хлопці! Прощай, Глиця! — гукнув він.

— Ще побачимось! — долинув до юнака голос Глиці.

Вихором промчав кінь мимо полонених, які мужньо відбивалися від піших козар, вискочив на кручу. Група вершників одділилася від могили, погналася за Святобором. Попереду Ратибор. Проклятий! Він хоче спіймати брата. Він зрозумів, чому Святобор покинув поле битви.

Душно. Кольчуга тисне груди, меч палить руку. Хіба для того вояку зброя, щоб з нею втікати? О горе, ганьба!

Ще один погляд, ще одне слово! Товариші, любі мої! Я з вами, я не хочу рятуватися вашими грудьми!

— Скачи, Святоборе! — прогримів застережливий голос. — Мертві наказують тобі!..

Вперед, коню. Тепер уже не можна вагатися. Голос племені кличе юнака, вимагає розуму і рішучості…