Читать «Сини Світовида» онлайн - страница 13

Ведмідь вийшов на лісову стежку і, перевалюючись з боку на бік, потрюхикав на захід між густими заростями чорно-зелених ялин. Десь в гущавині витьохкували солов’ї, воркували горлиці, здалека луною котилося вистукування дятла.

Під ті звуки лилася схвильована розповідь Глиці про трагічні події в рідному городищі і про напад козарів.

Вислухавши вояка, дід змахнув сльозу з очей, сумно похитав головою.

— Страшно подумати, якого лиха завдають яровити самі собі, своїм родам! Коли ж вони схаменуться, коли Світовид прояснить темні голови світлом правди?..

Глиця не відповів. Дід, помовчавши, підійшов до ведмедя, поклав свою почорнілу суху руку на коліно вояка.

— Я теж ішов по такій стежці, як ти. Ніхто не розумів мене. А жерці хотіли вбити. Та я втік. Втік і заховався в лісовій пущі, щоб не бачити навіть яровитів, не плакати над їх муками, не переживати їхніх болів і їхнього безголів’я… Ось так і живу більше половини віку. Я, звірі, ліс… Сонечко світить мені, ліс ховає від напасників, годує, звірі розважають. Інколи…

Тут старий важко зітхнув, голос його задрижав:

— …Інколи згадаю городища, походи, бої. І тоді серце заб’ється, руки хочуть взяти до рук меча або рало, очі хочуть зустріти рідний погляд, щоб вилити перед ним жаль, і надії, і свої думки. Та пізно вже, минув мій час…

Сива грива діда колихнулася, закриваючи обличчя. Чи він просто дивився в землю, чи, може, плакав — не можна було розібрати. Святобор не витримав важкої тиші і, схилившись з ведмедя, погладив старого по голові.

— Діду! Не сумуй, діду… Ти ж тепер не один. Нас троє… і ще ведмідь! Краще розкажи, як ти зустрів ведмедя… мабуть, страшно було?

Дід вдячно глянув на хлопчика.

— Не мороч дідові голову. Іншим разом попросиш, — обізвався Глиця.

— Чому ж, — лагідно заперечив старий. — Я розкажу. Малому цікаво та й шлях покажеться коротшим. Бачите долину? Перейдемо її, а за тією горою ще одна долина, а там уже недалеко й Славута… Там і моє кубло. Ну то слухай, хлопчику… Діло було так…

2

— …Шукаючи грибів, я зайшов далеко від схованки і впав у ведмежу яму. Спочатку я не злякався, але, тільки очі звикли до темряви, серце моє завмерло від страху. Проти мене в кутку ями сидів молодий ведмідь і блискаючи очима, тихенько гарчав. У мене не було ніякої зброї, окрім ножа, а що можна було вдіяти ножем проти великої звірини?..

Я поглянув угору. Яма була у два людські зрости. Вилізти ніяк не можна. Якби не було в ямі ведмедя, я міг би довбати приступки і спробував би добратись до краю отвору. Та тільки я намагався звестися на ноги, як ведмідь починав гарчати.

Незабаром звір рушив вздовж стіни ями, обнюхуючи її. Потім він зупинився під отвором і поглянув угору. Кілька разів він стрибав на стіни, але глина обвалювалася під його лапами. Тоді ведмідь, незадоволено бурмочучи, облишив даремні спроби і, похнюпивши голову, про щось довго думав.

Нарешті, він повернувся до мене і тихо загарчав. Я похолонув від жаху. Невже ведмідь зголоднів і хоче пообідати мною?