Читать «Сини Світовида» онлайн - страница 12

— Я потерплю, — сказав Глиця. — Хлопчику дайте, коли щось є.

Дід вийняв з торбинки шматок зав’яленого м’яса, дві лісові груші-гнилиці, обдмухав їх і подав Святобору. Сині оченята хлопчика засяяли радістю і вдячністю, він схопив гостинець і почав жадібно уминати його. Дід погладив хлопчика по голові і знову повернувся до вояка.

— Йти ще далеченько. Третину дня. На колінах далеко не заповзеш. Отож сідай на ведмедя.

— На ведмедя? — здивувався Глиця. — І він дозволить?

Дід підійшов до ведмедя, шепнув щось йому на вухо. Звір, потершись мордою об руку діда, підійшов до Глиці і приліг біля нього, поводячи ситими боками. Святобор завищав у захваті.

— Дідьо! Ти поїдеш на ведмеді? А мені можна?!

— Можна, дитя моє, - затрусив головою дід. — Він повезе вас обох…

Глиця, спираючись на руку старого, вибрався на спину звіра, охопивши його за товсту шию. Ведмідь легко випростався, повернувши голову до вершника, дружньо щось завуркотів. Чудно, дивно Глиці. Останні дні були для нього такими незвичайними, що він навіть щипав часто себе за руку, мов хотів відігнати кошмарні видіння. Знущання духовида, ганебна жертва, напад козарів і потім чудесний рятунок! — хіба така доля могла випасти одній людині? І, нарешті, коли надія покидала пораненого, скаліченого вояка, Світовид знову послав їм поміч в образі діда з прирученим ведмедем. А може, це не людина? Може, то дух лісовий, покровитель бідуючих і нещасних? Як там не є, а гаряча надія на кращу долю, що тліла іскрою в грудях Глиці, розгорілася з новою силою, провіщаючи успіх і майбутню боротьбу…

Дід підняв хлопчика вгору і подав його Глиці. Святобор вмостився перед вояком на широкій, м’якій спині ведмедя, схопився рученятами за довгу шерсть. Очі його палахкотіли збудженням, серце калатало від хвилювання. Ну, хіба ж не диво? От якби побачили його ненька або хлопці з городища! Ніколи б не повірили, що можна їздити на живому ведмеді.

Згадавши матір, Святобор засумував, але гірке почуття скоро зникло. Дід крикнув щось, і ведмідь рушив крізь густий папоротник, ламаючи важким тілом соковиті стебла.

Старий ішов поряд, задумливо поглядаючи на врятованих ним яровитів. Святобор інколи озирався на нього, і тоді в дитячих очах з’являвся змішаний вираз подиву, захоплення і страху.

— Ти чарівник, діду? — несміливо запитав хлопчик. — Ти добрий дух? Еге ж?..

Дід тихенько засміявся. Сонячні промені освітили його бородате обличчя, і серед хащів волосся блиснули сірі, мов сталь, очі.

— Ні, синку, такий, як і ви. Тебе дивує приручений звір? Що ж тут дивного? Всякого звіра можна приручити. Хіба ти не бачив собак в своєму городищі?

— Так то ж собаки! Вони домашні…

— А колись були дикими, як і оцей ведмідь… Щоб не сумно було їхати, я розповім про наше знайомство. Хочеш?

— Дуже хочу, діду…

— То й добре… А разом з тим я розкажу тобі, вояче, про те, як потрапив сюди, в предковічні ліси. Може, тоді ти станеш довіряти мені. А то мовчиш, хмуришся…

— Ні, - гаряче запротестував Глиця. — То спочатку я насторожився, бо не знав кого зустрів. А тепер — я можу розповісти тобі все…