Читать «Хроніки Нарнії: Небіж чорнокнижника» онлайн - страница 40

Це був лев. Велетенський, гривастий та ясний, він стояв лицем до сонця, що саме сходило. Він широко відкрив рот у співі. Його постать бовваніла десь за триста ярдів від мандрівників.

— Цей світ жахливий, — витиснула зі себе чаклунка. — Ми мусимо летіти звідси. Підготуй заклинання.

— Я цілком згодний з Вами, мадам, — підтримав її дядько Ендрю. — Дуже неприємне місце. Зовсім нецивілізоване. Якби тільки я був молодшим і мав рушницю…

— От бісового батька син! — перебив його візник. — Гадаєш собі, що зміг би його застрелити?

— А хто зміг би? — поспитала Поллі.

— Підготуй заклинання, старий йолопе, — нагадала Джейдіс.

— Так, звичайно, мадам, — улесливо відповів дядько Ендрю. — Треба, щоб обоє дітей торкнулися до мене. Диґорі, одягни-но швидше свого персня і — додому.

Дядько Ендрю хотів утекти, залишивши чаклунку напризволяще.

— О, це перстені, так?! — скрикнула чаклунка, зістрибуючи з коня. Вона вмить залізла б до кишені Диґорі, але хлопець схопив Поллі за руку і вигукнув:

— Бережись! Якщо будь-хто з вас зрушиться хоч на півкроку, ми обоє зникнемо, і ви залишитеся тут назавжди. Так, у моїй кишені є перстень, який може перенести нас із Поллі додому. Але дивіться: моя рука напоготові. Отож тримайтеся подалі. Я прошу вибачення у Вас, — він поглянув на візника, — й у Вашого коня, але інакше не можу цьому зарадити. Що ж до вас двох, — він подивився на дядька Ендрю та королеву, — то обоє ви — чаклуни, а значить, вам має бути добре удвох.

— Гей, та припиніть галасувати, — озвався візник. — Я хочу послухати музику.

Бо пісня саме змінилася.

Розділ 9. Заснування Нарнії

Лев походжав туди й сюди порожньою землею і співав нову пісню. Вона була лагідніша, веселіша і ритмічніша за ту, якою він викликав зорі та сонце. Мелодія стелилася і тихо жебоніла, як струмок. І в той час, коли лев ходив та співав, долина вкрилася зеленою травою. Вона з'явилася від лева, наче шовковиста хвиля, а потім побігла по схилах невеликих пагорбів. Через декілька хвилин трава вже стелилася по узвишшях далеких гір, скрадаючи різкі обриси молодого світу. Тепер уже було видно, як легенький вітерець брижив траву. Невдовзі побіч трави з'явилося й інше: пагорби потемніли від вересових заростей. Тут і там по долині клапті землі випускали якісь рослини. Диґорі не знав, що це таке, аж одна почала виростати просто у нього під ногами. То була маленька загострена паличка з десятками відростків, покритих зеленню. А виростала вона на дюйм щодві секунди! Довкола було десятки і десятки цих паростків. Коли паличка стала вже такою ж високою, як і Диґорі, хлопець зрозумів, що воно таке:

— Дерева! — вигукнув він.

Як згодом пригадувала Поллі, прикрість полягала в тому, що неможливо було уважно спостерігати за всім, що відбувалося навкруги. Як тільки Диґорі вигукнув «Дерева!», він мусив відстрибнути, бо дядько Ендрю знову боком-боком підкрався до нього і вже збирався обчистити кишеню. Нічого корисного з того би не вийшло, навіть якби дядькові Ендрю поталанило це зробити. Він намірявся залізти до правої кишені, бо досі був упевнений, що додому переносить зелений перстень. Але, звичайно, Диґорі не хотілося втрачати жодного з перстенів.