Читать «Хроніки Нарнії: Небіж чорнокнижника» онлайн - страница 39

— Сили небесні! — дивувався візник. — Я міг би бути кращою людиною ціле моє життя, якби там, у нас, був пізнав те, що тут.

Голос на землі тепер звучав іще голосніше, радісніше й урочистіше, а голоси на небі, що деякий час супроводжували його, почали стихати. І тут сталося ще щось.

Далеко, майже над самим горизонтом, небо почало сіріти. Повіяв легенький, дуже свіжий вітерець. Небо в одному місці повільно і невпинно світлішало. Можна було вже розрізняти темні обриси пагорбів. Увесь той час Голос продовжував свій спів.

Скоро розвиднілося настільки, що можна було розгледіти обличчя одне одного. Візник та діти стояли з відкритими устами та сяючими очима. Вони впивалися звуками. Здавалося, що ті звуки їм щось нагадували. Дядько Ендрю також роззявив рота, але не від радості. У нього був такий вигляд, ніби його підборіддя просто відокремилося від обличчя. Дядькові плечі якось обвисли, а коліна дрібно тремтіли: йому не подобався Голос. Якби пан Ендрю міг утекти звідси поповзом у щурячу нору то саме так і вчинив би. А от чаклунка, мабуть, розуміла цю музику ліпше, ніж будь-хто з них. Вона міцно зціпила губи і стиснула кулаки. Від часу, коли розпочалася пісня, вона зрозуміла, що весь цей світ наснажується іншою магією, сильнішою за її власну. Чаклунка була сповнена ненависті. Їй хотїлось розбити весь цей світ, ба ні, всі світи, на дрібні скалки, лишень би зупинити цей спів.

Кінь стояв, нашорошивши вуха, а під шкірою в нього пробігали тремтливі хвилі. Кінь фуркав і нетерпляче бив копитом об землю: він більше не був схожим на стару втомлену шкапу — тепер дійсно можна було повірити, що його батько бував у боях.

Небо на сході змінило свої барви спершу з білої на рожеву, а потім на золоту. А Голос наростав і наростав, аж почало здригатися повітря, і коли досяг свого наймогутнішого і найвеличнішого звучання, зродилося сонце.

Диґорі ніколи не бачив такого сонця. Сонце над руїнами Черну виглядало старшим за наше, а це явно було молодше. Коли воно підіймалося, то, здавалося, сміялося з радості. Коли промені осяяли землю, наші мандрівники почали роздивлятися, куди ж вони потрапили. То була розлога долина, через яку звивалася широка бистра річка, несучи свої води на схід, до сонця. На півдні були гори, а на півночі — пологі пагорби. Проте долина ця була зовсім пустельною — одна земля, каміння і вода. Не було видно ні дерев, ні кущів, ані стеблини трави. Земля вигравала багатими барвами — свіжими, теплими і живими. Ті барви хвилювали. А коли наші мандрівники на-решті побачили самого співака, то забули геть про все на світі.