Читать «Крізь час. Темна Вежа II» онлайн - страница 241

В Одетти не лишилося голосу, аби відповісти. В ту мить, коли Роланд ногою швиргонув першого нападника геть, à інший підкрався поласувати шматком руки Едді, вона змогла тільки прошепотіти на вухо жінці-відьмі: «Я люблю тебе».

Руки стислися в смертельній хватці… а потім ослабли.

Зникли.

Її знову вивертало назовні… а потім враз все змінилося, благословенна цілісність поєднала обидві її половини. Уперше відтоді, як чоловік на ймення Джек Морт скинув цеглину на голову дитині, яка стала жертвою тільки тому, що білий водій таксі зиркнув на них і поїхав геть (і тому, що її батько в своїй гордині не схотів повторити спробу, бо боявся, що йому відмовлять удруге), вона стала одним цілим. Вона була Одеттою Голмс, але інша?…

«Ану в темпі, сучко! — заволала Детта… але її, Одеттиним голосом. Вони з Деттою стали одним цілим. Їй доводилося бути й однією людиною, і двома, а тепер стрілець видобув із неї третю. — Поквапся, а то ними там зараз повечеряють!»

Вона подивилася на патрони. Часу заряджати ними револьвери не було. Поки вона впорається, все буде скінчено. Все, що їй лишалося, — надія.

«А може, є інший вихід?» — спитала вона в самої себе. Й витягла револьвери.

І раптом у її коричневих руках грянув грім.

Едді побачив, що одна з потвор нависла над його обличчям. Зморщені очі були порожні, однак у них виблискували потворні спалахи життя. Клешні вже тягнулися до обличчя здобичі.

«Дод-е…» — почала потвора, і тут її розірвало на шматки.

Роланд побачив, як один з омарів підбирається до його лівої руки, якою він махав, відганяючи потвор, і подумав: «Тепер і лівої не буде…» — але омарисько розлетілося в темному повітрі бризками панцира й зелених кишок.

Розвернувшись, він побачив жінку, від вроди якої перехоплювало подих, а від люті стигло серце.

— ПІДХОДЬТЕ, КОЗЛИ! — кричала вона. — НУ Ж БО, ПІДХОДЬТЕ! НАПАДАЙТЕ НА НИХ! Я ВАШІ ПОГАНІ ОЧИСЬКА ВАМ ЧЕРЕЗ СРАКИ ПОВИБИВАЮ!

Вона підстрелила третього, що швидко повз між широко розставленими ногами Едді, маючи на меті водночас підживитися і каструвати його. Почвара розлетілася, наче у грі в «блішки».

Роланд давно підозрював, що в цих омарів був якийсь розум у зародковому стані. Тепер він у цьому переконався.

Інші потвори поволі відступали.

В одному револьвері трапився негодящий патрон, але наступний постріл розірвав одного з монстрів, що задкували, на дрібні шматки.

Побачивши це, решта притьмом побігли до води. Схоже було, що в них пропав апетит.

А тим часом Едді задихався.

Роланд заходився намацувати мотузку, що глибоко врізалася в шию Едді. Він бачив, як обличчя хлопця потроху змінює колір: з багряного стає чорним. Та й борсався Едді уже не так заповзято.

А потім стрільця відштовхнули чиїсь сильніші руки.

— Я цим займуся. — В її руці був ніж… його ніж.

«Займешся чим? — подумав він, помалу непритомніючи. — Чим ти займешся тепер, коли ми обидва у твоїй владі?»

— Хто ти? — прошепотів він, а пітьма, глибша за глупу ніч, уже почала ним заволодівати.

— У мені три жінки, — почув Роланд її голос, що линув наче згори в глибокий колодязь, куди він почав провалюватися. — Та, ким я була, та, хто не мав права бути, але жив у мені, і та жінка, котру ти врятував. Я дякую тобі, стрільцю.