Читать «Крізь час. Темна Вежа II» онлайн - страница 19
Стівен Кінг
Роланд підставив обличчя сонячному промінню, заплющив очі, посміхнувся. І доїв решту солонини.
«Чудово, — подумав він. — Тепер я людина без їжі. У мене на два пальці на руці й один на нозі менше, ніж було при народженні. Я стрілець з набоями, що можуть дати осічку. Я слабну від укусу потвори, а ліків не маю. Води в мене лишилося на один день, та й то як пощастить. І якщо я вичавлю з себе всі сили, на які здатен, то пройду з десяток миль. Коротше кажучи, становище моє критичне, як не крути».
У якому напрямку йому йти? Прийшов він зі сходу. На захід іти не можна, якщо тільки у нього немає здібностей святого чи спасителя. Залишається північ і південь.
Так сказав йому внутрішній голос. І його інтонація зовсім не була питальною.
Північ.
І стрілець рушив на північ.
4
Він ішов три години. Двічі падав, і після другого падіння подумав, що вже не підніметься. А потім підкотила хвиля, досить близько, аби змусити його згадати про револьвери, і він скочив на ноги раніше, ніж це усвідомив. Ноги тремтіли, як на ходулях.
Він гадав, що за ці три години пройшов приблизно чотири милі. Сонце вже припікало сильніше, але не настільки сильно, щоби цим можна було пояснити, чому в скронях стукотить чи піт струменить по обличчю. І вітерець з моря був не настільки сильним, аби від нього раптово могло кидати в дрож, яка час від часу охоплювала стрільця, й від неї шкіра бралася сиротами, а зуби цокотіли.
«Тебе лихоманить, стрільцю, — захихотів чоловік у чорному. — Твоє нутро охоплене полум'ям».
Червоні лінії, що свідчили про інфекцію, тепер були помітніші: вони йшли вгору від правого зап'ястя і вже наполовину дісталися до ліктя.
Подолавши ще одну милю, стрілець спустошив бурдюк до дна і обв'язав його навколо пояса разом з іншим. Краєвид був монотонний і неприємний. Праворуч — море, по ліву руку — гори, внизу — сірий всипаний мушлями пісок, що хрускотів під укороченими чоботами. Хвилі накочували й розбризкувались. Стрілець пошукав поглядом омароподібних монстрів, але ніде їх не побачив. Він ішов з нікуди в нікуди, людина з іншого часу, що, схоже, досягла пункту безглуздого кінця.
Перед самим полуднем він знову впав і зрозумів, що підвестися вже не зможе. Отже, це кінець. Тут. Нарешті кінець.
Він став навкарачки і підвів голову, наче нетверезий забіяка… і трохи попереду, на відстані милі чи трьох (йому важко було зорієнтуватися на одноманітних просторах узбережжя, поки всередині бушує лихоманка, від якої очні яблука викочувалися й западали вглиб), побачив щось нове. Щось. вертикальне.
Що то було?
Байдуже.
Стрілець примудрився знову зіп'ястися на ноги. З вуст зірвалося щось незрозуміле, якесь благання, що його могли чути тільки морські птахи, котрі невтомно кружляли навколо (які ж вони будуть щасливі, коли нарешті випаде нагода виклювати мені очі, подумав він, авжеж, така лакоминка!), і він рушив далі, хитаючись значно сильніше, петляючи й залишаючи на піску дивні сліди.
