Читать «1Q84. Книга третя» онлайн - страница 36

Слухала й музику. Касети класичної музики, які господиня з Адзабу прислала в картонній коробці. Її різноманітні види й форми — симфонії Малера, камерні твори Гайдна, музику Баха для клавесина й органа. Серед них була й «Симфонієта» Яначека. Щодня під її звуки Аомаме мовчки виконувала силові вправи.

Поступово наставала пізня осінь. Аомаме мала таке відчуття, ніби з кожним днем її тіло стає прозорішим. І намагалась якомога менше думати. Та, ясна річ, зовсім ні про що не думати не могла. Порожнечу завжди щось заповнювало. Однак принаймні тепер вона не відчувала потреби когось ненавидіти. Ні однокласників, ані вчителів… Не була вже безпорадною дитиною, якій силоміць нав'язують віру. Не потребувала ненавидіти чоловіків, які завдають жінкам побоїв. Гнів, який досі, ніби приплив, закипав у її організмі — схожий на шалене бажання ні з того ні з сього вдарити в стіну перед очима — непомітно кудись зник. І невідомо чому більше не повертався. Це втішило Аомаме. Вона більше нікому не хотіла завдавати удару. Як і собі.

Коли вночі не могла заснути, думала про Тамакі Оцуку й Аюмі Накано. Заплющивши очі, яскраво згадувала, як обіймала їх. В обох було м'яке, чудове й тепле тіло. Ніжне, загадкове. У ньому кружляла свіжа кров і рівномірно, благодатно калатало серце. Чулося зітхання й хихотіння. Тонкі пучки пальців, тверді соски, гладкі стегна… Та їх уже немає на цьому світі.

Безшумно й непомітно, мов темна м'яка вода, душу Аомаме заполонив смуток. І тоді з усієї сили вона перемикала свої спогади на Тенґо. Зосередившись, згадувала, як в аудиторії після уроків упродовж однієї миті стискала його, десятирічного, руку. І ця мить викликала в її мозку образ тридцятирічного Тенґо, що перебував на дитячій гірці. Вона уявила собі, як дужі руки його, дорослого, стискають її в обіймах.

Він майже був на відстані простягненої руки. «І наступної миті я могла його торкнутися», — подумала Аомаме. Вона заплющила очі й занурилася думками в таку можливість. Усім серцем віддалася мрії.

«Та якщо я зможу з ним зустрітися, то що маю робити?» — тремтіла Аомаме. Коли не існувало реальної точки дотику до нього, все було набагато простішим. Зустрітися з дорослим Тенґо залишалося тільки мрією, всього-на-всього абстрактною гіпотезою. А от тепер, коли вона побачила справжню постать Тенґо, його існування стало чимось украй потрібним і важливим. Аомаме будь-що хотіла з ним знову побачитися. Опинитися в його обіймах і зазнати щедрої ласки. Від самої думки, що це може не здійснитися, її душа й тіло, здавалось, от-от покинуть одне одного.