Читать «Історія польсько-українських конфліктів т.2» онлайн - страница 47

Радянська окупація викликала негативне ставлення польського суспільства до українців, слушно, а часом і неслушно підозрюваних в ініціюваннях більшовицьких розпоряджень, спрямованих проти польського суспільства. Найважливішим, очевидно, розпорядженням радянських можновладців була конфіскація маєтків поміщиків без викупу в попередніх власників на користь місцевого населення, переважно обслуги маєтків.

Не всі українці були лояльними радянськими громадянами. Переважна частина чинних перед війною політичних діячів втекла на захід, оскільки була скомпрометована передвоєнною антирадянською позицією. А частина тих, хто залишився, особливо молодь, почала боротьбу проти радянської влади. Тому вістря радянських репресій через певний час було спрямоване проти українців, особливо проти сільської молоді, яка у рядах ОУ Н готувалась до збройної боротьби проти Рад, спираючись на уявного протектора і приятеля — Німеччину, яку можна безпомилково вважати ініціатором українського підпілля у Польщі. В останній період радянської окупації вже не тільки українську молодь, але й цілі українські села більшовики вивозили у процесі репресій на схід.

IV. Німецька окупація

15 жовтня 1939 р. у Кракові було створено, з дозволу німецької влади, Український комітет у справах біженців з територій, окупованих більшовиками, і полонених української національності з польської армії. Цей комітет, підсилений представниками всіх етнічних українських земель, у жовтні 1939 р. підготував резолюцію про утворення Української держави, яка б охоплювала всі землі, які українці вважали своїми етнічними, включно з Холмщиною і Лемківщиною. Резолюцію було вручено німецькій владі, але вона не мала очікуваного наслідку через негативне ставлення німців до справи українського війська і відносин із советами. Але з погіршенням німецько-радянських відносин усе тіснішою ставала німецько-українська співпраця, особливо у сфері диверсій на користь німців, які ОУН здійснювала на території, окупованій советами. У момент вибуху війни вона проявила себе як у Східній Малопольщі, так і на Волині. Слід згадати, що у квітні 1940 р. попередній Український комітет був перейменований в Український

Центральний комітет (УЦК). На чолі його став колишній доцент Ягеллонського університету доктор Кубійович, послужливий до німців, замість усуненого ними доктора Горбового. У червні 1941 р. під впливом подій, що відбувались, українські діячі у Кракові постановили скликати конгрес національної єдності. Звернення підписало 155 діячів різних напрямків як з Наддніпрянської України, так і з Польщі — петлюрівці, гетьманці, все УНДО на еміграції, ОУН-бандерівці, група Палієва (фашисти). У зверненні передбачалось утворення суверенної єдиної Української держави. З ним було ознайомлено губернатора Франка. Заперечень не було. 22 червня було відкрито конгрес і обрано головою доктора Горбового (ОУН-Бандера). До президії увійшов колишній віце-маршалок Сейму Василь Мудрий, який ще у 1929 р. на конституційному конгресі у Відні увійшов до президії ОУН, як нелегального політичного об'єднання, до якого могли належати члени різних політичних партій, наприклад УНДО.