Читать «Історія польсько-українських конфліктів т.1» онлайн - страница 9

До того пекла на землі додалась ще в 1596 році Берестейська унія, яка мала на меті підпорядкування православної церкви католицькому костелу, а внаслідок цього полегшення полонізації непольського населення. Форсована католицькою ієрархією на чолі з Римом, ця операція призвела до тривалої релігійної боротьби в Україні і Білорусі, внутрішнього роз'єднання народів і загострення їх ненависті до польського народу.

При аналізі наслідків польського нападу на Україну постає порівняння з наслідками інкорпорації українських земель Великим Литовським Князівством. Вона також відбувалась у середині XIV століття. Литовці тоді зайняли Волинь, Чернігів, Київ, центральне і східне Поділля, тобто майже всю решту українських земель, які не змогли загарбати польські королі. Але це не було національною катастрофою, навпаки, то була дошка порятунку від татарської повені. Займаючи українські й білоруські землі, поганські до того часу литовські володарі нічого не змінювали, а, навпаки, самі зазнавали впливу місцевої культури — приймали православ'я, пристосовувались до регіональних прав і звичаїв, а руська мова залишалась службовою. Це видно з литовських документів. Від початку інкорпорації литовська держава стала литовсько-руською, де ніхто нікого ні до чого не змушував, а руське і литовське населення займало рівнозначне під кожним оглядом місце. Завдяки тому впродовж більш як 200 років, прожитих двома народами в одній державі, історики не зафіксували жодних конфліктів.

У той же час польська окупація, яка тривала у два рази довше (від половини XIV століття до першого поділу), принесла фатальні наслідки. А саме:

— конфісковано нерухомість руських князів і бояр, які захищали свою землю від поляків;

— на цих землях ліквідовано одвічне руське право, аби запровадити польське і німецьке, нав'язуючи одночасно польську мову як службову, адміністративний устрій і шляхетське самоуправління;

— майже повністю полонізовано українську шляхту, залишаючи народ без керівної інтелектуальної еліти;

— спираючись на Магдебурзьке право, яке допускало до правління тільки католиків, відділено українське міщанство від міського самоврядування, обмежуючи його права у таких царинах життя, як торгівля, ремесло, придбання нерухомості чи користування релігійними свободами;

— поневолено селян, які становили більшість народу, забираючи у них навіть особисту свободу;

— роз'єднано народ з точки зору релігії, що призвело до багаторічної внутрішньої боротьби.

Після приєднання у 1619 році останньої української землі — Сіверщини Польща досягла вершини економічного добробуту. Його джерелом були, головним чином, українські провінції Речі Посполитої, де, крім здавна заселених територій, досить швидко було колонізовано розлогі степи на обох берегах Дніпра. Все населення сотень міст і містечок, тисячі сіл і хуторів працювали на колонізаторів. Ось що пише на цю тему сучасний польський історик: «Ростуть казкові магнатські маєтності, сягаючи фантастичних розмірів, як, наприклад, відома і згадувана нами «держава» Вишневецьких на Задніпрянщині. Маєтність Вишневецьких збільшувалась з вражаючою швидкістю. Ще у 1630 році цей рід володів лише 616 господарствами, у 1640 році — вже 7603, а п'ятьма роками пізніше, за три роки перед вибухом повстання, майже 38 тисячами, в яких на потужного «Ярему» працювало 230 тисяч підданих! Ці маєтки принесли в період перед війною 1648 року — як вказують деякі польські джерела — близько 600 тисяч тодішніх польських злотих доходу!